РОЗДІЛ 4.3

Ми їхали досить довго в тиші. Її порушував лише гул двигуна. У дзеркалі заднього виду я ловила відображення маминих очей, уважно спрямованих уперед – на спину Марка, що виднілась попереду. Декілька разів я ловила у дзеркалі мамин погляд, але не могла розібрати, що він виражає: смуток, роздратування, розпач чи щось інше. 

Дивно, але я не відчувала страху. Певно, думала, що якщо нас кудись везуть, то не збираються вбивати. Тоді я ще не знала, що в цьому всесвіті з межею Кола є місця, які мені не наснилися б в найстрашнішому сні. Можливо, якби знала про них, якби знала, що мені ще доведеться в них побувати, якби я знала, що і кого втрачу, які події буду змушена пережити, можливо, я б обрала, щоб мене таки пристрелив хтось з кочівників ще тоді.

Та я не знала, тому мене більше бентежило, що моя нога була притиснула до ноги Біса, що я відчуваю своїм плечем шкіру його татуйованого плеча, що мене огортає запах мʼяти і цигарок. Іноді я відчувала його погляд, але не повертала голови.

Думки навалювалися всі одразу: про Колo, про вкрадені таблетки, про пневмонію брата, про очі першого мутанта, про невдалу спробу угнати автівку, про те, що я раз по разу наражаю на небезпеку свою сімʼю, про Марка, який готовий за мене і у вогонь, і у воду, про маму, що змушена знову виживати поза Колом, про Біса і про те, чому було вирішено нас не вбивати…

Я й не помітила, як заснула, відкинувшись на спинку сидіння.

– Час прокидатися, мала. Майже приїхали.

Розплющивши очі, я з жахом усвідомила, що лежу на плечі Біса, а моя рука спокійно спочиває на йогоколіні. Боже… цього просто не могло бути.

Я відсахнулася від кочівника різкіше, ніж хотіла, і вдарилася спиною об протилежні дверцята машини. Де Джміль? Він же мав бути тут! Чому ми зупинились?

Нарешті скинувши сон, я зрозуміла, що виглядала безглуздо. Всі дивились на мене, в тому числі мама і водій.

– Ти не вдарилася, Лесю? – запитав Біс із сарказмом.

– Ні… здається. Страшний сон наснився…

Нарешті я подивилась у вікно. Ми точно перебували в якомусь місті, точніше, просто перед вʼїздом до нього. Перед нами тягнувся високий парканом і як раз відчинялись ворота, дуже схожими на такі, які були в Колі. Різниця була в тому, що тут паркан був деревʼяним і нее таким високим. Кожна дошка, з якої він був збитий кінчалась загостренням, як кіл. Також тонші кілки тягнулись вздовж усього периметрі, який я могла бачити, вистромлені назовні, щоб до паркана не можна біло підійти надто близько. Конструкція виглядала справді надійною, хоч сам паркан був не надто високий. Особливо в порівнянні зі стіною Кола – тією, що сягала метрів двадцяти. Цей же мав, мабуть, метри чотири, але ні кінця, ні краю не було видно. Куди б я не дивилася – ліворуч чи праворуч – дерев’яний захист тягнувся безкінечно.

Ворота вже відкрились наполовину, і в отворі можна було побачити будівлі, високі і низькі, схожі на ангари і на житло, на якісь функціональні споруди і просто на щось, що неможливо визначити.

– Де ми? – спитала я, особливо не розраховуючи на відповідь, більше просто щоб заповнити паузу. Але неочікувано Біс відповів:

– Це Стожар.

– Це… це що? Місто? Тут живуть люди? – я протиснулася вперед між передніми сидіннями. Мені не потрібно було відповіді, я й без того це бачила. Там були вулиці, проїхало пару вантажівок. Але головне, я встигла побачити людей. Без зброї. Вони просто йшли кудись у своїх справах. Чоловіки, жінки, старші і молодші.

– І наскільки воно велике? – в моїй голові відбувалась буря. Я бачила все своїми очима, але не могла зрозуміти. Невже все своє життя я зовсім нічого не знала про це? Невже і чому керівництво Кола постійно брехало нам про те, що існує ще інше місто? Можливо, існують і ще інші міста? Скільки їх?

– Менше, ніж Коло. Приблизно вполовину, але ми постійно розширюємось і розвиваємось.

Ми вже їхали територією, і я крутилась на всі боки, роздивляючись місто. Воно було зовсім не таким як Коло: світле, просторе, з великою кількістю дерев, з людьми, що просто ходять туди-сюди…

– То ви тут живете?

– Насправді я і мої хлопці більшу частину часу знаходимось за межами Стожар, але так, у нас тут є власне житло.

– Серйозно? Навіщо ви виходите за межі?

– У кожного в Стожарі є своя робота й свої обов’язки, а також привілеї та умови перебування. Тут усе не так, як у Колі. Наше місто – це серйозний, налагоджений механізм, що складається з людей із різними навичками. У мене своя робота, і вона не пов’язана з постійним проживанням у місті. Ми щось на кшталт розвідників. Раніше ми ще розшукували людей і приводили їх сюди, але зараз цим займаються інші. Тепер ми просто знаходимо те, що потрібно знайти, або доставляємо щось кудись, іноді їздимо на далекі відстані, щоб розвідати, що і де відбувається.

– А хто створив цю общину? І коли? – я все ще не могла повірити у те, що відбувалось. Питання сипались з мене як з рогу благоденства. 

– Стожар існує вже пʼятнадцять років. Він заснований декількома людьми, один з яких, до речі, був з Кола.

– А в Колі знають про існування Стожар? – це питання задала мама, яка досі вражено мовчала.

Біс всміхнувся: