РОЗДІЛ 4.2

Він вийшов, на прощання попередивши мене, щоб я не думала кричати. Бо якщо на мій крик збіжаться істоти, ані він, ані його люди не стануть мене захищати.

Все, що мені залишилось, це прислухатись. І думати про те, що все, що відбувається зараз – моя провина: якби я не умовила маму і брата уганяти машину, якби не була такою самовпевненою, ми б зараз були б вільні. Ми б мандрували, куди нам схочеться. Нехай це було непросто, але принаймні ми самі розпоряджались своїми життями, самі за них відповідали.

Мені здалось, що двічі я чула голос брата. Можливо його допитували так само, як і мене. А можливо, це був і не його голос, а когось з цих людей, яких я вирішила подумки називати кочівниками. 

Годину-півтори потому мені почулось, що завівся двигун автівки, і вона кудись поїхала. Я злякалась, що мене могли залишити тут звʼязаною. Що кочівники просто полишили нас, не піклуючись про нашу подальшу долю, і відправились по своїх справах. Я вже збиралась відважитись покликати маму чи Марка, щоб почути, що вони все ще тут, як відкрились двері, і зʼявився головний кочівник. Той, русявий, чогось саме він здався мені їхнім ватажком чи командиром. Здається, саме його голос віддавав накази, коли ми намагались угнати їхнього джипа.

Я думала, що він продовжить допит, та він приніс мені їжу. Він відвʼязав мене від стільця і простягнув контейнер з рисом і овочами. Руки у мене так заклякли, що я ледь не впустила його на землю.

– Що з моїми братом і мамою? – запитала я, намагаючись втримати ложку, щоб вона не стукала об край контейнера.

– Те саме, що й з тобою, – він сів навпроти, уважно спостерігаючи за мною, наче я будь-якої миті могла кинутись на нього.

– Вони сказали те саме, що й я?

– Якщо ви досі живі, то виходить, що так.

– Як вони себе почувають після автотрощі? – я нарешті опанувала свої руки і змогла почати їсти.

– Не гірше за тебе.

– Як вас звуть? 

Я б дуже хотіла сказати, що мені не було страшно. Але ні, всередині мене від напруги все наче заціпеніло. Я кожної миті очікувала, що настрій кочівника зміниться, і це вплине на мою долю. Мені здавалось, якщо він бачитиме в мені просто дівчину, йому буде складніше мене вбити. Коли я вже думала, що він не відповість на моє питання, кочівник відповів:

– Можеш називати мене Біс.

– Біс? 

Він промовчав.

– Ви нас вбʼєте, Бісе? – було важко наважитись це запитати, але невідомість завжди лякала мене більше, ніж будь що інше.

– Як вважаєш, доцільно годувати того, кого збираєшся вбити?

– Я теж так подумала. Але хотілося б підтвердження. 

– Рішення ще не прийняте…

– Тобто ви не головний? Вирішує хтось інший?

Він піднявся і рушив до мене. В очах його кипіла загроза. Я підскочила зі стільця, роняючи контейнер, який, на щастя, був вже порожній. Я не планувала втекти від нього, але інстинктивно хотілось триматись якнайдалі. 

Біс швидко і міцно схопив мене за шию, притискаючи до стіни і схиляючись.

– В цьому будинку головний я. Я можу зробити що завгодно і з ким завгодно, – його очі були надто близько, крижані і злі. Я відчувала аромат його дихання – сигарети і м’ятні льодяники. Я відчувала його гаряче тіло поряд. Мабуть, це якесь збочення, але замість страху я відчула збудження. Надто красиві губи, надто загрозлива сексуальна аура. Надто багато загроз ззовні, а хочеться жити зараз. 

– Ви… збираєтесь щось зі мною зробити? – я ледь могла щось вимовити від емоцій, що закручували вихор всередені мене.

– А ти б хотіла, щоб я щось зробив з тобою?

– Ні.

– Тоді тобі немає за що переживати. Я не ґвалтівник. Я не кажу, що не хочу тебе. Навпаки. Але я не беру силою дівчат. Я люблю, коли вони приходять до мене самі, і самі роблять все, що я їм скажу, – його низький голос пронизував мене до кісток. Я відчувала, як тремтять мої ноги.

– А ще ти маєш знати, що зґвалтування – це не найгірше, що можна зробити з людиною в цьому світі.

– Я це розумію.

– Ти ані чорта не розумієш, – він стиснув пальці на моїй шиї ще сильніше, – Слухай уважно: не провокуй людину, якої не знаєш. Не роби припущень про те, про що і гадки не маєш. Не став питань, на які не хочеш почути чесної відповіді. І можливо тоді тобі вдасться ще трохи пожити. Зрозуміла?

– Так. 

Він відпустив мене, і я нарешті змогла вдихнути на повні груди.

– Ще є якісь питання?

– Чи можна мені мої речі?

Біс вийшов, не сказавши більше ані слова. 

Через декілька хвилин прийшов інший кочівник і приніс мій наплічник, а ще подушку і ковдру. 

Я роздивилась свої речі – усе було на місці, навіть книжка. Я обійняла її, притиснула до себе, постелила ковдру на підлогу і лягла. Тіло шалено боліло після майже цілого дня сидіння на стільці непорушно. Я думала, що не зможу так заснути, але за вікном наступала ніч, і моя свідомість все ж таки провалилась у сноведіння.