КОЛО

– Нам дуже шкода, пане Президенте, але ми не маємо жодного сліду втікачів, — відрапортував начальник Служби Порядку Примаченко.

Михайло Золотарьов, що сидів у своєму розкішному кріслі й неквапно натирав шорстке підборіддя, не подав жодного знак, що ця інформація здивувала його чи розлютила. Здавалось, він взагалі її не почув.

Тиша впала, мов бетонна плита.

Крихітні краплі крижаного поту ледь помітними струмками сповзали зі скроні Примаченка. Генерал Рудик, зазвичай зухвалий і самовпевнений, теж відчув, як під кітелем наростає пекучий жар. Обоє добре знали: просто зараз Президент міг наказати їм дістати пістолети й вистрелити собі в скроню. Звісно, попередньо зійшовши з дорогого килима ручної роботи з особистої колекції, аби не зіпсувати витвір мистецтва смердючою людською кров’ю.

У голові кожного на мить спалахнула думка про втечу. Але вона одразу ж була розтоптана досвідом і чудовим знанням методів Колa та цілеспрямованості Президента. Навіть якби комусь з них вдалося вирватися за стіну, йому довелося б перебратися на іншу півкулю й до кінця життя жити, озираючись на кожен шурхіт. Те, що ця довбана дівка, Олександра Кравець, ще досі перебувала на свободі, було якимось неможливим дивом, адже за нею полювали порядківці Кола, мисливці Стожар, стервʼятники Санктуму – і все ж ніхто не міг піймати. Ніби вона піймала фортуну за хвіст. — Сер, минув уже місяць із моменту втечі родини Ройс, — сказав полковник, спершися на відполірований темний стіл.

– І що з того? — сухо відповів Президент, дивлячись на підлеглих, як яструб на здобич.

– Можливо, варто припинити пошуки? Ми витратили величезні запаси провізії та військового спорядження. Постійне патрулювання такої території – справа недешева. До того ж ми втратили вісьмох спецназовців, натрапивши на гніздо мутантів.

– Генерале, ви відповідаєте за зовнішні території? От і відповідайте. Фінанси – це сфера не вашого клопоту. Нам потрібно знайти цю малу сучку якнайшвидше, тому що в Колі назрівають проблеми. Люди розумнішають. Чинять опір. Намагаться щось змінити. А це нас абсолютно не влаштовує.

– І все це через Кравець? – здивувався генерал.

– Звісно ж, не тільки через неї. Але вона відкрила вікно Овертона – знаєте, що це таке? – те, що здавалось неймовірним, стало можливим. І наше стадо побачило в цьому стимул до бунту.

– І публічна страта Кравців заспокоїть натовп?

– Не повністю і не одразу, генерале. Але вони мають бути впевнені, що ніщо не минає безкарно. Хочуть поставати, нехай постають. Але з чітким розумінням того, що на них чекає після. Олександра Краіець украла власність Кола — за це вона помре. Її родина допомогла у крадіжці та втечі – за це вони помруть. Або вони всі отримають щось набагато гірше.

– Але якщо вони вже загинули у зовнішньому світі?

– Якщо ви вивчали справу Ніни Кравець, то знаєте: до приходу в Коло вона з чоловіком і двоманемовлятами виживала більше року серед істот. Нехай тоді зомбі були не такими розвиненими, як тепер, це не змінює факту – ця сімейка вміє виживати у дикому світі.

– Зрозумів, пане Президенте! Ми продовжимо пошуки з подвоєною силою! – генерал аж світився бажанням вислужитись.

– Про всяк випадок підготуйте шпигунів в кожному з міст. Рано чи пізно Кравці десь спливуть.

– Слухаюсь!

– І ще зв’яжіться з Чорною Вежею. Передайте орієнтування на цих трьох.

– Перепрошую, пане Президенте, з усією повагою, але Вежа знаходяться надто далеко, втікачі не змогли б до неї дістатись, навіть якби мали засіб пересування.

– Хіба я казав, що вони туди могли дістатись?! — у голосі Президента з’явилося відкрите роздратування, – Я хочу, щоб Князерські відправили своїх Німих на пошуки.

Жах у Примаченкові стиснувся ще тугіше:

– Але ж Микола Кравець…

– Я чудово знаю, хто він. Чи ви справді думаєте, що я не вивчив цю справу вздовж і впоперек?! – голос Президента піднявся лише на півтону, але цього вистачило, щоб зуби обох підлеглих, що знаходились в кабінеті,зімкнулися до болю.

– Зрозумів, пане Президенте. Усіх повідомимо.

– У подробиці наших мотивів не вдавайтеся. Ще не вистачало, щоб керівники інших міст думали, що ми самотужки не можемо знайти якусь малу хвойду із сімейкою. Просто передайте: кожен, хто впіймає втікачів, зобов’язаний повернути їх нам. Ми щедро віддячимо. Хто не поверне – втратить усі раніше укладені угоди, він звузив очі і майже прогарчав, – Вежі запропонуйте двадцять нових рабів в обмін на трьох утікачів. Думаю, це більш ніж гідна ціна для таких, як вони.

– Пане Президенте, – втрутився генерал, – можливо варто запропонувати щось вагоме і Стожару? Все ж таки вірогідність того, що саме люди Яра знайдуть Кравців – найвища.

Президент думав не довго.

– Ви маєте рацію, генерале Рудику. Яра не налякати розривом угод, і запропонувати йому нам особливо нічого. Передайте туманно: після надання необхідної допомоги в пошуку злочинців він зможе попросити в мене все, що забажає. Думаю, він надто схожий на мене, щоб відмовитися від такого дару.

Президент різко підвівся:

– Але власних пошуків не припиняти. Хоча ви й довели, що ваші люди повні нездари. Геть звідси. І постарайтеся більше не заходити до цього кабінету без добрих новин.