РОЗДІЛ 3.2

Не знаю, скільки пройшло днів з моменту, як ми втекли з кола. Можливо, місяць чи більше. Я вже збилась з рахунку. Ми зустрічали істот ще двічі. На наше щастя, це були одинокі особини, як і та, перша. Одну з них знову вбила мама, другу Марк. Він страшенно собою пишався.

Наші дні були схожі один на інший: ми або сиділи в будинках, поки було що їсти, потім мандрували в пошуках їжі. Інколи нам попадались якісь магазини, в яких можна було знайти щось корисне: запальничку, дріт, тампони…

І от вчергове ми йшли якимось містечком, коли мама раптово різко зупинилася і скомандувала:

– У той будинок! Швидко і тихо! – вона рвонула праворуч до високої кам’яниці з вибитими вікнами на першому поверсі. Ми миттєво кинулися за нею.

Серце гупало у вухах. Що сталося? Чому вона побігла? Куди?

Ми дісталися до віконної рами без скла й пролізли всередину, прямо в кущ, який давно знайшов собі щілину в асфальті для життя. Мама розсунула гілля й сіла за ним. Ми присіли поруч.

– Мамо?! – голова Марка крутилася, мов у сови, але вона лише рухом вказала нам мовчати. Ми лише пригнулися нижче й прислухалися.

Це був звук електродвигуна – ніби повітря натягнулось струною і дзижчить. Цей звук був тонким і щільним, сходим на рій бджіл – автівка рухалась достатньо швидко.

Невже порядківці з Кола змогли добратись сюди і розшукують нас?

Але коли машина зʼявилась з-за рогу, я одразу зрозуміла, що це хтось інший. Авто Служби Порядку Кола були білими з сірими і синіми смугами. Ця ж була чорно-зелена. І це був джип. На схожих в Колі їздили тільки дуже багаті люди.

Вони проїхали повз місце, де ми сховались, і поїхали далі вулицею, підʼїхали до якоїсь будівлі, припаркувались. Мені здалось, що той одноповерховий будинок був схожий на магазин. До нас було не більше трьохсот метрів. Двері відчинилися одна за одною, і з машини вийшли четверо чоловіків. Високі. Троє в кепках.Одяг не свіжий, але й не брудний, за виглядом зовсім не схожий на речі з Колa. Вони виглядали як бійці, армійці чи може спортсмени. У кожного була серйозна зброя: в одного – два пістолети, в іншого – автомат, у третього – автомат і пістолет за поясом, у водія – пістолет у руці. Вони виглядали так, ніби їхня головна мета в житті — вбивати. Живих і мертвих. Принаймні, мені так ввижалось.

Мама не зводила очей з чужинців. Троє з них закурили. Вони сміялися, щось обговорювали. Четвертий уважно оглядав околиці. Потім вони по черзі пішли до магазина. Вони були впевнені у своїй безпеці. Чому? Тому що мали вогнепальну зброю чи знали щось ще?

– Мамо, адже ж ти вмієш водити авто? – я дивилась вперед на джип, тому не бачила виразу її обличчя, але коли вона відповіла, голос її тремтів.

– Так, але…

– Це наш шанс!

– Лесю! Який ще шанс? Вони нас розстріляють та й по всьому! – Марк дивився на мене очима круглими від здивування. Це був той рідкісний момент, коли наші думки не сходились.

– Послухайте, ми зможемо. Якщо у нас буде авто, Коло нас вже не дожене.

– Можливо, воно за нами і не женеться взагалі!

– Автівка значно полегшить нам життя. Тим паче в багажнику можуть бути запаси їжі, води, одяг!

Наша перепалка тривала пару хвилин, але я змогла їх переконати.

– Ідемо разом, – скомандувала я, і першою вискочила з укриття. Далі все сталося надто швидко. Ми один за одним кинулися до машини. Ми притислися до задньої двері джипа. Звідси було чутно шум, що долинав з магазину, але ніхто не виходив. Мама визирнула з-за машини:

– Обходимо авто, обережно відчиняєте задні двері й тихо лізете всередину, одразу опускаєтесь максимально вниз. І не грюкайте, поки не поїдемо. Готові? – вона обережно, притискаючись до корпусу авто, почала обходити його зліва, прямуючи до дверей водія.

Ми слідували за нею. Марк натиснув на ручку, і з глухим клацанням двері прочинилися. Я вже залізла всередину, коли почула ще одне клацання з маминого боку – вона теж відчинила двері. Я не наважилася виглянути у вікно. Боялася, що мене побачать.

В машині валялись речі чоловіків, одяг і сміття. Я втислась між переднім і заднім сидіннями, майже сиділа на підлозі. Марк, звісно, був кремезніший за мене, і повторити за мною не міг, тому просто прихилився вниз.  На водійському сидінні мама буквально втиснулася в крісло від напруги, попри всю свою зовнішню впевненість. Переконавшись, що ми на місці, вона прошепотіла:

– Зараз, – вона натиснула кнопку, і двигун, верескнувши, запрацював. Машина сіпнулася в ту ж мить –мама рухалось назад, починаючи розворот. Одночасно з цим я почула крики і лайку. Джип знову смикнувся – це мама зупинилась і перемкнула передачу. Засвистіли шини, тому що вона витиснула газ. Я почула, як ляснули двері магазина, тупіт ніг, а потім постріли. Від одного луснуло заднє скло, і в нас полетіли мілкі скельця.

– По колесах! – почула я впевнений командний голос і нову автоматну чергу.

Почувся хлопок, вереск гальм, машину почало нести вбік, і я відчула невагомість…