РОЗДІЛ 2.3

Я так різко сіла, що закрутилася голова. Хвилину прислухалася… Тиша. Можливо, мені почулося? Я ввімкнула ліхтар у режим нічника. Марк похмуро дивився на мене. Він теж чув.

Здається, звук був з вуличної сторони будинку. Я вирішила підкрастися поближче і послухати. Але щойно я ступила крок, як звук почувся з протилежного боку будинку. І він був гучніший, такий, наче хтось шкребе пазурами по фасаду будівлі. Вочевидь, воно так і було.

Серце билося занадто часто. Мені було так страшно, що навіть рука оніміла від того, як я стиснула палицю. Марк стояв поряд зі мною і міцно стискав арматурину.

Сумнівів щодо того, яке створіння знаходиться біля нашого прихистку, у мене не було. Хвилювало лише те, чи воно одне, і чи воно здатне попасти всередину. 

Дошки, якими були забиті вікна, напевне, колись прилягали одна до одної щільно, але за роки, під морозом і спекою, під дощем і вітрами вони деформувались, зсохлись, тому де-інде між ними були достатньо великі щілини. Я вирішила підійти до вікна і подивитись, що там на вулиці. Можливо, це просто якась тварина, єнот чи пес, який якимось чином примудрився вижити.

Тихо і повільно я поглянула надвір. Спершу настала повна тиша, а дряпаючий звук різко припинився. Але через чотири секунди пролунали жахливі звуки, схожі на різкі вдихи й видихи, точніше, на скажене «всмоктування» – те, що було ззовні нюхало повітря з моїм запахом і шаленіло від нього. Воно почало бити по дошках з таким гуркотом і такою силою, що я бачила пил, що сипався з них. Ця істота ламала вікна, дряпала їх, колупала, шкрябала. Здавалося, вона навіть намагалася гризти одну з дощок.

Тривало це хвилин дві, поки ми були в ступорі. Жах пройняв мене до кісток. Навіть пошевелитися не могла. Спроби вирівняти дихання не давали результату, мені й далі катастрофічно не вистачало повітря.

Марк взагалі не рухався і ніби не дихав. Створювалося жахливе відчуття, що ми в закритій труні.

Сумнівів у тому, що це зет-істота, більше не було. І вона точно знала, що всередині є люди… по запаху. Вона рушила далі, шкрябаючи вздовж усієї стіни до другого вікна, і зупинилася… затихла. Знову настала зловісна тиша, яка не віщувала нічого доброго. Коли почвара видавала звуки, ми хоча б розуміли, де вона.

Знову звук… з боку крайнього вікна у вітальні. Значить, істота безшумно пересунулася далі. Звуки ставали все голоснішими. Знову скрегіт, дряпання, ніби тварина намагалася роздерти фасад будинку.

Безшумно і мовчки зʼявилась мама. Я побачила її тільки завдяки маленькому вогнику ліхтарика, який вона тримала в руці. Вона нічого не говорила – і так все було зрозуміло: ми в страшній халепі. Мама підійшла до нас. Ми стали плече до плеча.

Знову запанувала тиша, яка дратувала більше, ніж скрегіт… невідомість лякала набагато сильніше, ніж очевидна загроза. І тут звуки повернулись, і я прокляла момент, коли вирішила втекти з Кола. Звуки йшли вгору! Потім ще вище! І ще… Почвара лізла по стіні будинку! Лізла дуже швидко, чіпляючись за всі нерівності та дошки, яких, на наше нещастя, виявилося достатньо.

Коли здавалося, що страшніше вже не придумати, пролунав найстрашніший звук, який можна було уявити в цій ситуації – розбилося скло! На другому поверсі! Мама з Марком синхронно повернулися до сходів. Вона тримала в руці столовий ніж, він – свою арматуру. Я ж як очманіла дивилась в темряву, в якій ховались сходина другий поверх. В руці стискала єлине що мала – гілку, яку знайшла ще в лісі.

– Лесю, наведи ліхтар на сходи! – пошепки скомандувала мама.

У цей час нагорі почали чутися якісь шурхоти й скрегіт. Істота вже була всередині будинку! Всередині того самого будинку, де я, брат і мама! Ми були в одному приміщенні з монстром!

Склизький від поту палець клацнув на вимикачі ліхтаря, і на сходи обрушився потік світла. Сходи були кольору темного дерева – це все, що промайнуло в голові, перш ніж я побачила чужу ногу на найвищій сходинці.

Нога була схожа на людську, але давно вже не належала нашому виду. Гола брудна ступня нагадуваламутовану кінцівку звіра. Друга така ж нога безшумно стала поруч із першою. Вона була вся в крові та порізах, що, вочевидь, зовсім не заважало істоті. Промінь мого ліхтаря освітлював ноги до коліна, а вище була повна темрява. Пересилюючи паралізуючий жах, я повільно підняла ліхтар вище.

Воно рухалося неприродно. Криваві змінені пальці зі звисаючим м’ясом скручувалися, роблячи руку схожою на лапу. Здається, кількох пальців не було. З передпліч і долонь стирчали шматки скла, а те, що колись давно було одягом, було повністю в крові та бруді. За мутованим тілом навіть неможливо було визначити, ким раніше було це створіння – чоловіком чи жінкою. А ще воно було високим і явно сильним.

Ще один ковток страху, і мій ліхтар повністю освітлив його. Туга грудка жаху перекрила доступ кисню, підступивши до самого горла: обличчя зет-істоти було наполовину роз’їдене знизу, оголюючи кістки. У світі ліхтарика щелепи виблискували гострими іклами. Жодного волосся, лише шкірою обтягнутий мармуровий череп. Але найстрашніше – очі. У них темрява чорної діри… порожнеча, яка фізично затягувала всередину – я відчувала це всім тілом.

Почвара широко оскалилась, вязкі слюні потекли йому на окривавлену груди. Не відводячи від наспогляду, він розтягував рот із зубами, і це нагадувало смертельну посмішку. Страшніше я не змогла б собі уявити.