РОЗДІЛ 2.1

Я прокинулась і не одразу змогла зрозуміти, де я знаходжусь. 

Вчора ще близько двох годин ми йшли далі від Кола, щохвилинно озираючись, здригаючись від кожного звука, боючись власних тіней. Десь через пів години мандрів лісом нам пощастило вийти до ґрунтової дороги, вздовж якої ми і попростували. Мама сказала, що це небезпечно – рухатись дорогою, якщо нас переслідуватимуть, але ми ризикнули, тому що іти між дерев було набагато набагато страшніше.

Ми підібрали палки, щоб мати хоч якусь зброю, а Маркові вдалось серед трави побачити арматурину. Так ми й шли.

Декілька раз нам попадались розтрощені авто на узбіччі. Найчастіше у них були вибиті вікна, розтрощені капоти, як від лобового зіткнення. У багатьох були відсутні деталі. Вірогідно, це люди зняли їх, щоб полагодити авто, або зібрати з донорських частин нові. Машин в Колі було небагато, але все ж таки були. У службовців, заможних людей, у патрулів безпеківців.

Коли я почала думати, щось ось-ось впаду від втоми, тому що на мене ще й спирався брат, якому було іти ще важче, ми натрапили на чергову автівку край дороги. У неї не було коліс, капота, дзеркал заднього виду. Корпус її був покривлений і поцарапаний, але всі стекла були цілі. Мама спробувала відкрити дверцята, і вони – о диво – піддалися із першої спроби. 

Ми залізли в авто: мама і брат на заднє сидіння, Марк положив мамі голову на коліна, а вона прихилилась до вікна. Я з розмістилась на пасажирському сидінні спереду.

— Надобраніч, діти, — тихо сказала мама. Так само, як казала щовечора вдома.

Ці слова стали найважчим за весь день. Бо дому в нас більше не було. Як і спокійних ночей. І, здається, нічого звичного теж.

Так ми і заснули.

Тепер, зранку, всі спогади про вчорашній день накрили мене: і втеча, і погоня, і постріли, і крадіжка, і істеричний сміх, і відчай. Я не відчувала правої частини тіла, якою вибивала цегляну стіну, ноги досі гуділи.

Сонце тільки почало сходити, але я б не могла сказати, скільки нам вдалось поспати. За відчуттями – страшенно мало.

Я повернулась і побачила, що мама вже не спить:

– Привіт… – запитала я майже не чутно, щоб не будити Марка, – як ти?

Вона лише потисла плечима.

– Мам, а куди ми підемо?

Вона мовчала, тільки дивилась на Марка, наче розмірковувала над тим, що вона відчуває більше – вдячність за те, що я врятувала його чи злість через те, що ми позбавлені всього, що мали, і невідомо, що нас чекає попереду.

– Знаєш, коли я чула про світ за муром, мені здавалось, що він кишить зет-істотами, що тут за кожним кущем ховається монстр. Чому ми вчора нічого такого не зустріли?

Мама мовчала, я вирішила, що і це питання залишиться без відповіді, але вона пошепки заговорила:

– Чесно сказати, я не знаю. Я й сама про це розмірковувала... Пройшло двадцять років, як я не була за межами Кола. Ходили чутки, що істоти змінились, що вони еволюціонували. Можливо, їх мозок розвинувся настільки, що вони зрозуміли, що через мур їм не попасти, і вони мігрували в інші землі. Принаймні, мені цього хотілося б.

– Якщо так, то чому б владі Кола не спробувати розширити межі міста, щоб було більше житла, більше землі для господарства. Можливо і життя покращилося б…

– Я хотіла б знати відповідь.

Ми замовчали, не радячись, вирішили дати поспати Маркові стільки, скільки у нього вийде. Все одно, що робити далі, ніхто з нас не знав, а замкнена машина дарувала уявне відчуття захищеності.

Я намагалась думати про те, що робити далі, але подумки постійно поверталась до Кола. Це місто-фортеця виникло майже одночасно з початком зараження, але доки мої батьки дізналися про нього, минуло біля року. Коли все почалося, нас із братом ще не було: мама була на третьому місяці вагітності. Нам було приблизно по пів року, коли ми увійшли в Коло. Іншого життя, окрім того, що я знала всередині бетонного кільця, я не пам’ятала. Усе, що мені було відомо про світ – це те, що нам розповідали у школі: що існує тільки Коло, за його межами – дика місцина, що кишить зет-істотами, зруйновані міста і смерть. Звісно, існували припущення, що на інших континентах чи в інших віддалених країнах зберіглись іще поселення людей, але звʼязку з ними не було.

– Доброго ранку, дівчата, –поки я перебувала у своїх думках, брат прокинувся.

– Як ти себе почуваєш?

– Почуваюся як лайно, але це не критично. Чесно кажучи, вчора було навіть гірше. Здається, що пігулки дійсно діють, - на цих словах він заліз до наплічника і випив ліки.

Я відчула полегшення – принаймні, Марк виздоравлює. Якщо все, що ми пережили вчора, було марним, я б не пережила.

Ми поснідали і вирішили, що потрібно шукати якесь поселення, точніше колишнє місто чи хоча б село. Теоретично, там могла залишитись якась їжа, хоча б не сильно протерміновані консерви чи крупи. Тому що навіть якщо зет-істоти якимось чарівним чином взагалі зникли з планети, ми швидко помремо від голоду і без них, тому що наших запасів вистачить лише на день-два.

Ми рушили, коли за відчуттям не було ще восьмої ранку. Мама йшла попереду, всередині Марк, як найслабший, замикала «загін» я. Брат явно почував себе краще, адже вже міг пресуватись без підтримки.