РОЗДІЛ 1.3

— Ага, зара, вже біжу, — буркнула я собі під ніс і знову взяла розгін.

В цей момент в дверному пройомі зʼявились мама і брат.

— Лесю, здається, це кінець, — Марк дивився похмуро, але без страху.

— Тобі здається.

Я знову атакувала стіну, ніби була тараном, а не людиною.

— Повторюю, Олександро Кравець, виходьте. Якщо ви зробите це самостійно, ви зможете очікувати на чесний вирок.

— Звісно, — хекнула я і взяла новий розгін.

— Виламуйте двері!

Я побігла і вчергове втаранилась в піддатливу кладку. Після цього заходу вже неозброєним оком було видно, що стіна рухається. Але я вже майже не відчувала своєї правої частини тіла.

— Лесю, що ти робиш, зупинись! — голос мами дрижав від паніки. Вона не могла знати, про те, що це нова, така, що ще не встигла застигти, стіна, і тому мої дії видавались їй божевільними.

Ззовні почувся гуркіт у центральні двері.

— Двері залиті бетоном, командире, нам їх не відкрити без спецтехніки!

— Вікна?

— Зависоко.

— Але ж вона якось туди пролізла! Шукайте інший вхід! Обходьте будівлю!

Я чула цей діалог, тому що люди за стіною не говорили, а кричали. Вони теж були на межі. Адже тим, хто впустить втікачку, нічого доброго не світить. 

Їм знадобиться не більше хвилини, щоб знайти запасний вхід, це зрозуміло. Тому я зібрала в кулак останні сили, і побігла. Удар! Цього разу я навіть не змогла втриматись на ногах і відлетівши від стіни, як гумовий мʼячик, рухнула на пильну підлогу. Піднялась, і знову на стіну, і знову, і знову. Я не рахувала, скільки разів падала і вставала знову, я билась об стіну, як метелик о кришку скляної банки, куди його засунув злий хлопчик. 

Весь цей час Марк заходився кашелем, але нарешті зміг промовити:

— Лесю, моя черга.

— Ні, моя! — мама відсунула його вбік, підняла мене з підлоги.

З вулиці почувся крик: 

— Сюди, сюди! Здається тут двері.

Не знаю, чи саме це надало мамі сил, чи загальний відчай, але вона влетіла в стіну, як снаряд, як пуля, що розриває незахищену плоть. Декілька цеглин випали назовні. Я підбігла до отвору, відчуваючи шкірою свіже повітря. Голими руками, разом ми почали вибивати цеглини, які тепер піддавались значно легше. Одна, друга, третя, ще і ще. Аж поки отвір не вийшов таким, в який може пролізти людина.

Десь позаду нас грюкнули двері, розпахуючись.

— Олександро Кравець, у вас останній шанс здатись по-хорошому. Виходьте з піднятими руками.

Я вже не витрачала часу на відповіді переслідувачам навіть подумки. Я допомогла пролізти мамі, потім майже випхала у діру Марка. Я вже майже вилізла назовні, коли почула перший постріл. Пуля попала в кладку зовсім поряд зі мною і вибила декілька цеглин, одна з яких боляче вдарила мене в обличчя. Від жаху на високому адреналіні я буквально випала назовні і побігла вбік, скільки мала сили. На віддалені я бачила силуети мами і брата, які поспіхом прямували до єдиного прикриття поблизу – чи то проліску, чи то якогось колишнього парку.

Позаду мене лунали крики і прокляття, пролунало ще декілька пострілів, але жоден з них на моє щастя не досяг цілі. Я чула, що порядківці намагаються пролізти крізь дірку, але вона була для них замала — обʼємне екіпірування, краще харчування, яке вони отримували, робило їх більшими від нас майже вдвічі. Це був перший раз, коли я зраділа, що я і моя сімʼя часто не доїдали.

Я наздогнала своїх, підхопила Марка під друге плече, і ми вдвох з мамою практично понесли його геть. За нашими спинами зімкнулись перші дерева, але ми продовжували бігти. Бігли стільки, скільки було сил. Я навіть не помітила, коли перестала чути крики і постріли, тому що моє серце стукало у скронях значно гучніше.

— Все, — я впала на землю. Поряд зі мною рухнув брат, сіла мама. Ми дихали і не могли надихатись, легені горіли.

— Господи, Лесю, я подумав, що у тебе від страху дах поїхав, коли побачив, як ти на стіну нападаєш! — видихнув Марк, коли зміг говорити.

— Я була на межі цього, — буркнула я, і з рота вирвався нервовий смішок. За одним послідував другий і третій, а потім я почала сміятись як по-справжньому навіжена. Брат спочатку сміявся зі мною, але швидко його сміх перейшов у затяжний кашель. Так і тривало декілька хвилин: я істерично реготала, Марк заходився приступом, мама мовчала.

— Не розумію, чому вони нас відпустили, — впоравшись з кашелем проговорив Марко.

— Тому що на відміну від нас у них є трохи клепки в голові. Тут небезпечно. Нам треба іти, — мама вже піднялась і з острахом озиралась по сторонах, обводячи найближчі кущі і дерева лучем ліхтарика.

Я ж відчула, що буквально не можу встати – на усі мʼязи навалилась така втома, наче у мить атмосфера стала тиснути у десять разів більше.

— Перевірте, чи ніхто з вас не поранений. Істоти чують кров за сотні метрів. 

Я зробила те, що просила мама і з жахом зрозуміла, що на обличчі подряпина. Я дістала воду промила її, заклеїла пластирем, залпом допила рештки води, із зусиллям піднялась.