РОЗДІЛ 1.2

На вулиці стало світло, як вдень. Стільки електричного світла одночасно я не бачила ніколи в житті, і це було дивовижно! Невже колись всі міста виглядали вночі так – магічно-прекрасно, осяйно, іскристо? Невже колись електроенергії вистачала на те, щоб ціли вулиці могли бути освітленими величезними ліхтарями кожного вечора?

Ці думки проносились в моїй голові, а на ділі я ломанулась до рятівних дверей з несамовитою рішучістю. Вся ця ілюмінація означала тільки одне – нас вже активно розшукують. Скоріше за все вони будуть розшукувати нас, прочісуючи квартал за кварталом, адже не можуть знати, куди саме ми направились. Чи можуть? Жах пробіг моїм хребтом: чи міг мій «помічник», який розповів про вихід з Кола у закинутій котельні, здати мене Службі Порядку? Якщо так, то патруль або цілий загін порядківців вже через хвилину-дві можуть бути тут!

Вже не турбуючись про обережність в кущі з запеклою несамовитістю. Я розривала і розсувала гілки, не звертаючи уваги на те, що вони хлищуть мене в обличчя та намагаються зачепитись за одяг, рвучи його. Поруч зі мною так само воювала мама, мовчки, з якоюсь приреченою відстороненістю.

Живопліт я просто рвала руками. Я боялась повернути голову назад, щоб не побачити там людей у формі з автоматами чи електрошоками у руках. 

А що, як я здамся безпековцям і благатиму на колінах, щоб вони не чіпали маму й Марка? Скажу, що це я все вигадала й примусила їх іти зі мною. Може, це врятує їх? Чим я думала, тягнучи їх за собою? Треба було тікати самій. Навіщо я змусила близьких проходити це пекло? А ми ж іще навіть не вийшли за межі Кола.

Нарешті двері. Залізні, старі, обшарпані, зі слідами фарби. При сяйві ліхтарів можна було навіть роздивитись тьмяні написи, зроблені аерозольним балончиком. На мить я злякалась, що двері замкнені і це останні миті, коли я можу відчувати себе відносно вільною. Але, варто було потягнути ручку, і вони відчинились, майже безшумно, наче ними користувались щодня.

Я пропустила перед собою Марка і маму, щойно потрапивши всередину вони увімкнули ліхтарики.

— Старайся не попасти променем у вікна, це можна побачити ззовні, — мамин голос змінився, тепер в ньому було чути невідворотність.

Тільки тепер я подивилась назад, туди, де ще менше ніж пів година назад була моя домівка. На щастя, вулиця була порожньою. Втім, це не означало, що так залишиться надовго. 

Як могла я спробувала приховати сліди нашого проламування крізь кущі та живопліт і теж зайшла всередину, не забувши прикрити за собою двері. Марк і мама стояли неподалік.

— Що тепер? — запитав брат. Мені здалось, чи він справді почав виглядати трохи краще? Ні, він все ще був блідий, зі страшенними колами під очима, але принаймні, він стояв сам, не спираючись на маму.

— Десь тут в стіні має бути пролом, захований за щитом чи шафою чи чимось таким. За ним – свобода.

— Або смерть, — у світлі ліхтариків мама виглядала не краще свого хворого сина.

— Не зволікаймо. Шукаймо.

Ми розділились, адже стара котельня мала декілька приміщень, про призначення яких я могла тільки здогадуватись. Обшук не зайняв багато часу, адже навкруги були тільки голі стіни. Все, що могли винести звідси, вже винесли давним-давно.

Кімнати, які виходили вузькими розташованими під самою стелею вікнами вбік міста, ми не оглядали, адже там пролому бути не могло. Залишалось тільки три.

— Нічого, — почула я голос Марка.

— У мене теж нічого, — майже одразу озвалась мама.

Я оглянула свою частину і теж не побачила нічого. Господи, невже мене обдурили? Чому я наосліп довірилась малознайомій людині, чому не перевірила все заздалегіть?

Я побігла в інші кімнати, де шукали брат і мати, щоб перевірити ще раз – можливо вони неуважно подивились, у темряві не помітили дірки? Але ні. Стіни виглядали цілком цілими. Десь це була цегляна кладка, десь зверху на неї було накладено кафель. Вікна, які виходили вбік зони за стіною були наглухо замуровані.

— Не може бути, — просипіла я, бо горло стисло від жаху.

— Лесю…

— Мамо, будь ласка, дай подумати.

— Я поки присяду, з вашого дозволу, — Марк сповз по стіні вниз і всівся прямо на підлогу. Було видно, що сил у нього все менше і менше. Навіть, щоб просто триматись на ногах.

Я пробігла вздовж стін ще раз, а потім ще раз. Але, звісно, нічого не побачила, тільки примудрилась вступити у кучу якогось багна. Майже не помітила цього, тому що всередині закипала паніка.

— Лесю…

— Зараз, зараз, дайте подумати.

Запала мовчанка, я майже фізично відчувала, як працюють шестерні в моєму мозгові.

Раптом я почула голоси ззовні. Вони були ще далеко, тому що слів було не розібрати, але с кожною миттю наближались. Можливо саме ця небезпека, що була вже майже на порозі, (а в тому що це патруль, а не випадкові перехожі, я не мала сумніву) стала каталізатором вдалої мозкової діяльності – в голові прострелила думка, і я кинулась в кімнату, яка була найвіддаленішою від дверей, у які ми увійшли.

Ця думка було простою і майже очевидною – звідки в приміщенні, куди не заглядав ніхто десятиліття, багно?