РОЗДІЛ 1.1

– Мамо, вставай!

Я підхопила вже зібраний заздалегідь наплічник. Там було лише найнеобхідніше. Від тепер слово «зайве» означало смерть. Я запалила лампу. Тепер вже не було сенсу економити електроенергію – все одно більше ми нею не зможемо скористатись.

– Що?.. – мама мружилася від різкого світла лампи. – Що сталося?

– Мамо, нам негайно треба йти. Але зараз немає часу на пояснення, тому поговоримо потім.

– Лесю! Ти з глузду з’їхала?! – вона різко сіла. – Що ти витворяєш?

Я знала цей погляд. У дитинстві він означав покарання. У дорослому житті – вирок. Я простягнула мамі її вже зібрану сумку. В іншому кутку кімнати застогнав Марко, заворушився на тонкому матраці, розкладеному просто на бетоні.

– Мамо, послухай! Нам потрібно терміново тікати! Просто повір мені, добре? Ходімо!

Хвилини спливали надто швидко. Мама ненавиділа Коло не менше за мене, але була законослухняною громадянкою міста.

– Що ти зробила?.. – прошепотіла вона. – Лесю… що ти накоїла?!

Мама встала і дивилася на мене так, ніби бачила вперше. 

– Я намагаюся врятувати Марка.

– Поки не бачу звʼязку між ним і втечею з квартири.

– Ми тікаємо не з квартири, мамо. Ми тікаємо з Кола.

Тиша впала на кімнату, мов уламок снаряду. В маминих очах я тепер бачила непідробний страх.

– Олександро Кравець! – її голос піднявся. – Пояснюй, інакше я не рушу з цієї точки.

Я ані на хвилину не сумнівалась, що саме так вона і вчинить. Я малодушно опустила очі і голову, щоб не бачити виразу обличчя мами, коли я надам їй відповідь. 

– Я вкрала ліки. З лікарні Центрального сектора. Для Марка. Мене бачили. Це питання часу, коли система впізнає мене по камерах і прийде сюди.

Запала мовчанка і я підняла очі. Я ніколи не бачила в її очах такого жаху. Чистого, оголеного, без надії. На мить мені здалося, що я винна у всьому: в нашому злиденному житті, у зруйнованій країні, у Хворобі, що двадцять два роки тому стерла з мапи стару Україну разом із містами, полями й законами. На секунду я злякалась, що мама зараз втратить свідомість і тоді ми точно вже нікуди не втечемо.

Ми стояли і дивились одна на одну. Не знаю, що коїлось і голові матері, але я майже фізично відчувала відлік секунд, які у нас залишались.

– Що тут відбувається?.. – хрипко пролунало з темряви.

Марко сів і теж примружився на світло лампи. Його очі були червоні й запалені, ніби він плакав. Я знала – ні. Мій брат не плакав ніколи. Навіть коли ми стояли на похороні нашого батька, хоча не мали навіть тіла для церемонії. Його стратили функціонери Кола і знищили, не залишивши нам навіть попелу. В тому числі таким чином карали зрадників і злочинців – не залишали від них ані сліду. 

Я ненавиділа себе за те, що мусила підняти його з ліжка, але іншого виходу вже не було. Ліки, які я вкрала, були для нього. І Коло це знало. У базах уже був запис: «громадянин Кравець Марк – критичний стан».

– Пробач, Марку, – сказала я. – Нам треба піти. Якнайдалі. Патрулі можуть уже бути в дорозі.

Я дістала з кишені три маленькі металеві баночки й кинула одну братові. Його обличчя миттєво змінилося. Він відкинув ковдру, почав натягати куртку. Йому було зле, я бачила це, але він не зупинився. Проковтнув таблетку просто так, без води.

– Ми нікуди не підемо! – різко видихнула мама з болем дивлячись на сина. – Навіть якщо ти винна, ми спробуємо домовимося. Ти здасися Службі Порядку. Вони розберуться. Марку, лягай! Ти хворий!

Марко мовчки дістав з-за матрацу свій наплічник.

– Ви не розумієте. Ви навіть не уявляєте, що на нас за межею Кола. Тут погане життя, але принаймні ми живі і разом. За стіною лише смерть: колишні міста-привиди, в яких, крім зет-істот, які розірвуть нас на шматки при першій нагоді, нема чого шукати. Ми там помремо…

– Мамо, ми помремо тут, – сказала я. – Коло не прощає. Воно не слухає. Воно стирає.

Мама знала це краще за всіх. У Колі за будь-який проступок назначалось покарання, часто - смертю.

– Лесю, це божевілля… Давай поміркуємо. Крадіжка – не настільки велике діло. Нам назначать штраф. Будемо відпрацьовувати всі разом. Ми якось впораємось.

– Мамо… Я не тільки вкрала ліки. Я ще напала на порядківців і вирубила…

– Ти що? – вона похитнулась.

– Я мусила це зробити. Інакше ми б втратили Марка.

– Ні. Він мічний і видужав би!

– Досить! – Марко різко вигукнув слово і зайшовся кашлем. – Ми йдемо! Зараз! Потім говоритимемо, якщо ще буде кому!

Якусь секунду мама мовчала, а потім підхопила з гачка свою кофту і перекинула сумку через плече. Марк зробив те саме. Він тримався. Сильний. Упертий. Кашель рвав йому груди, а мені – серце.

Наші нікчемні пожитки викликали водночас і сміх, і гіркоту. Я взяла торбу, в яку сховала всю їжу, яку ми мали, а також декілька пляшок води. Їх було небагато. У Колі ніколи нічого не бувало достатньо – звичайних речей, які були необхідністю кожної людини завжди було обмаль. Всі ресурси йшли на захист зовнішнього контуру від загрози ззовні.