Частина 35. Епілог

Набережна спорожніла швидше, ніж Людмила очікувала. Ще п'ять хвилин тому тут гриміла музика, пахло смаженим м'ясом і карамелізованою цибулею, а тепер лишились тільки вони з Борисом, вимкнений гриль, що ще потріскував охолоджуючись, і купа немитого посуду.

— Людо, — Борис витер руки об фартух і подивився на неї так, ніби щойно прокинувся. — Вони обоє. Одночасно.

— Знаю. — Вона вже складала складані стільці, робила це швидко, майже механічно, бо руки мусили щось робити, поки голова панікувала.

Борис розсміявся — коротко, нервово, і одразу ж посерйознішав.

— Дід з мене буде нікудишній. Онуки і внучка народжується, а я тут миски мию.

— Онуки і внучка народжується, а фургон, якщо його не закрити нормально, завтра оштрафують ще раз, — відрізала Людмила, але підійшла і торкнулась його плеча. — Двадцять хвилин, Борисе. Ми домовились. Міхель сам не впорається в суботу ввечері, ресторан повний.

Він кивнув, хоч погляд і далі тікав у бік дороги, якою щойно зникли дві швидкі допомоги — одна за одною, з інтервалом у якихось три хвилини.

Вони працювали злагоджено. Борис заносив ящики з продуктами до фургона, Людмила протирала стійку і рахувала виручку, яку навіть не встигла порахувати як слід через весь цей переполох. У якийсь момент вона впіймала себе на тому, що усміхається, дивлячись, як він, весь спітнілий і розкуйовджений, бурмочучи собі під ніс щось іспанською — очевидно, лайку на адресу замка, який заїдав.

— Ти щасливий, — сказала вона тихо, коли він нарешті зупинився поруч.

— Я до смерті наляканий, — відповів Борис чесно. — Але так, мабуть, і щасливий теж.

Вони зачинили фургончик і поїхали до ресторану.

Ресторан зустрів їх гулом голосів і запахом паельї. Міхель, побачивши їх на порозі, полегшено видихнув і одразу почав швидко пояснювати про закупівлю продуктів на завтрашній банкет — постачальник морепродуктів дзвонив двічі, питав підтвердження замовлення, а ще звільнилась офіціантка на вечірню зміну, зала вже наполовину заповнена.

Борис вислухав, щось записав на серветці, що лежала на стійці, і на мить замовк, потираючи скроню.

— Андрій зараз у лікарні, — сказав він нарешті, більше сам до себе, ніж до Міхеля. — І, судячи з усього, пробуде там всю ніч, а може, й довше. Ресторан не може почекати до завтра.

— Сеньйоре Борисе, я розумію, у вас зараз... — Міхель завагався, не знаючи, як делікатніше сказати про немовля, що от-от мало народитися, — ...сімейні справи. Я можу сам упоратись сьогодні, якщо треба.

— Сам ти не впораєшся, Міхелю. — Борис обернувся до Людмили. — Людо, зможеш сьогодні постояти на касі? Знаю, що просити зараз недоречно, але...

— Борисе, — Людмила вже зав'язувала фартух, який висів на гачку біля стійки. — Ти не мусиш питати. У нас двоє дівчат народжують. Іди на кухню.

Він на мить затримав погляд на ній — вдячний, втомлений, закоханий — а тоді кивнув і зник за дверима кухні, звідки одразу почулись його розпорядження Пабло, кухарю, іспанською, вперемішку з брязкотом каструль.

Міхель дивився на все це з легкою усмішкою.

До клініки вони дісталися за дві години, довше, ніж планували.

У приймальному покої їх зустрів Хав'єр — уже переодягнений у лікарський халат, з тим особливим виразом обличчя, який буває у людей, що щойно пережили найстрашніші двадцять хвилин свого життя і намагаються це не показувати.

— Ну як?! — Борис схопив його за плечі раніше, ніж встиг привітатись.

— Обоє в пологовій. У Олени поки що перейми. А Марина... — Хав'єр на секунду затнувся, і Людмила відчула, як у грудях щось похололо. — Марина народжує зараз. Двійня раніше терміну, лікарі сказали, що це не критично, але наглядають уважно.

— Ти чому не з нею?! — вигукнула Людмила.

— Бо я батько, а не акушер, — Хав'єр раптом усміхнувся, хоч очі в нього блищали підозріло вологим блиском. — Мене вигнали з пологової. Сказали чекати тут, як усім нормальним людям.

Андрій з'явився з іншого коридору, ще у своєму святковому одязі з відкриття фургона, тільки тепер геть зім'ятому, з розстібнутим коміром сорочки.

— Тату. — Він побачив Бориса і на мить наче забув, як говорити. — Тату, вона...

— Що вона? — Борис уже йшов до нього.

— Вона тримається молодцем. Каже мені йти геть, бо я весь час запитую, чи не боляче. Звісно боляче, кажу я їй, ти народжуєш дитину! А вона мені: «Тоді йди звідси і не заважай мені страждати спокійно».

Наступні дві години тягнулися нескінченно. Вони сиділи в коридорі — Хав'єр, підвівшись, ходив туди-сюди, як маятник; Андрій намагався сидіти спокійно, але кожні п'ять хвилин зривався і питав у медсестри новини; Борис тримав Людмилу за руку так міцно, ніби боявся, що вона теж кудись зникне.

Першою пролунав крик дитини — з боку пологової, де була Марина. Один. Потім другий, тихіший, майже жалібний.

Хав'єр застиг на місці.

Минуло не хвилина, а добрих п'ятнадцять — і ці п'ятнадцять хвилин здалися вічністю. Нарешті двері відчинились, і вийшла лікарка. Вона не усміхалась так широко, як хотілося б, і це Людмила помітила одразу.