Частина 31

Аеропорт зустрів їх шумом, миготінням табло та панічним відчуттям поспіху. Хав’єр ні на крок не відходив від Марини, однією рукою стискаючи її долоню, а іншою ведучи валізу. Його лікарський погляд постійно сканував її обличчя: він перевіряв колір шкіри, дихання, найменшу тінь утоми чи болю.

- Як почуваєшся? Не тягне? Не болить? - укотре запитав він, коли вони проходили паспортний контроль.

- Хав'єре, все добре, правда, - м’яко усміхнулася Марина, хоча в грудях у неї теж усе стискалося від тривоги. - Малята поводяться тихо. Ти краще подзвони ще раз Люді. Що там?

Хав’єр швидко набрав номер, проходячи через рукав до літака. Його обличчя зробилося ще більш напруженим, коли з динаміка пролунав тремтячий, сплаканий голос Андрія.

- Хав’єре! Батько в реанімації, - швидко, проковтуючи слова, заговорив Андрій. - У нього масивний інфаркт. Він непритомний, під апаратом штучної вентиляції. Лікарі кажуть, стан дуже важкий... Але той аспірин і твої інструкції по телефону дали їм час довезти його до клініки. Зараз медики роблять усе можливе, але він не реагує... Мама просто сама не своя.

Хав’єр важко видихнув, спираючись вільною рукою об стінку рукава літака, і на секунду заплющив очі.

- Тримайтеся, Андрію... - сказав Хав'єр, збираючи всю свою лікарську витримку. - Я вже в літаку, зі мною Марина. Ми вилітаємо. За кілька годин будемо в Барселоні. Одразу їдемо в клініку. Потурбуйся про Людмилу та Олену, не залишай іх одних.

Коли вони нарешті зайняли свої місця в салоні - Хав’єр подбав про першій клас, щоб Марина могла зручно розкласти крісло, - стюардеса принесла воду. Політ минав у важкій, напруженій тиші. Марина бачила, як Хав’єр прокручує в голові найгірші медичні сценарії для Бориса, але водночас щохвилини поправляв їй плед, перевіряв, чи не дме від кондиціонера, і м’яко тримав долоню на її животі.

Коли шасі літака торкнулися іспанської землі, надворі вже панував теплий барселонський вечір, залитий золотавим світлом заходу сонця. Повітря, яке вдихнула Марина на виході з термінала, було зовсім іншим - солоним, з легким присмаком хвої та моря. Вона повернулася, але на душі було важко.

Прямо з аеропорту вони на таксі помчали до клініки, де в реанімації боровся за життя Борис.

У коридорі біля дверей інтенсивної терапії їх чекали Людмила, Андрій та Олена. Людмила була просто чорніша за тучу: з блідими губами, змарніла, вона безсило сиділа на кушетці, а Андрій обіймав її за плечі, намагаючись триматися міцно, хоча сам виглядав повністю розгубленим.

Побачивши Марину й Хав’єра, Людмила підхопилася й просто впала Марині на груди, тихо й розпачливо заридавши.

- Мариночко... Боже, ти прилетіла... А як же ти? Тобі ж не можна нервувати... - крізь сльози белькотіла вона. - Боря... він там, він навіть не розплющує очей...

- Все буде добре, Людочко, тримайтеся, - Марина обережно гладила її по спині, відчуваючи, як тремтить уся жінка. - Хав'єр уже тут, він усе дізнається.

Хав’єр лише коротко кивнув Андрію, міцно стиснувши його руку, і одразу ж, одягнувши медичний халат, пройшов крізь подвійні двері реанімації - як лікар, він мав особисто оцінити стан Бориса та поспілкуватися з реаніматологами.

Через довгих пів години Хав'єр вийшов до них. Його обличчя було зосередженим, але сувора напруга трохи спала.

- Стан Бориса важкий, але стабільний, - спокійно й чітко мовив він, беручи Людмилу за руки. - Це дійсно гострий інфаркт міокарда. Завдяки тому, що ви діли першу допомогу миттєво, найстрашнішого вдалося уникнути. Зараз він перебуває під медикаментозним сном, серце працює за допомогою препаратів. Найближчі двадцять чотири години вирішальні, але він бореться.

Людмила заплющила очі й лише важко видихнула, притулившись чолом до рук Хав'єра.

Пізно ввечері, коли після довгих умовлянь Андрій з Оленою відвезли Людмилу додому трохи поспати, Хав’єр нарешті привіз Марину до свого великого й затишного будинку.

Дім зустрів їх тишею та прохолодою. Хав’єр одразу ж провів Марину до спальні, допоміг роздягтися, роззув її та обережно вклав на широке ліжко, підклавши під спину й ноги подушки.

- Все, - м'яко мовив він, опускаючись поруч на край ліжка й цілуючи її в чоло. - Твій божевільний день закінчився. Тепер тільки відпочинок. Ти зробила все, що могла.

Марина заплющила очі, відчуваючи, як неймовірна втома накриває її хвилею.

- Хав’єре... - тихо мовила вона, шукаючи його руку. - Борис обов'язково прокинеться, правда? Він має побачити, як ми всі його чекаємо. І як працюватиме його ресторанчик...

Хав’єр повільно гладив її по волоссю, притискаючи її долоню до своїх губ.

- Він сильний чоловік, Марино. Ми зробимо все, щоб він одужав. А зараз спи... Головне, що ти поруч і ви з малятами в безпеці.

Марина солодко зітхнула, відчувши, як під долонею Хав’єра в її животі штовхнулася одна з дитинчат - тихо, ніжно, наче теж підтверджуючи: все буде добре, ми вдома.

Минали дні. Реанімаційне відділення клініки стало для родини новим епіцентром життя, де час вимірювався не годинами, а крапельницями та показаннями моніторів.

Людмила фактично жила на диванчику в холі лікарні. Вона змарніла, але в її очах замість першопочаткової паніки з’явилася якась затята, непохитна віра. Щоранку Хав’єр, заступаючи на зміну, першим ділом заходив до Бориса, а потім виходив до Людмили з коротким, але таким омріяним: «Все добре, він стабільний, передавав привіт».