Частина 30

Минали дні, схожі один на одного, як намистини на одній нитці: капельниці, обходи лікарів, тихий шурхіт сторінок книжки, яку мама приносила їй у палату. Але щоразу, коли Марину везли на чергове УЗД, серце калатало від страху - і щоразу лікарка, дивлячись на екран, задоволено кивала.

-т Тонус тримається під контролем. Малята міцні, - повторювала вона з тижня в тиждень, і з кожним разом голос її звучав дедалі спокійніше.

За три тижні такого режиму лікарка нарешті відклала датчик, зняла окуляри і подивилася на Марину зовсім іншим поглядом - не тим, що зважує загрозу, а тим, що визнає перемогу.

- Ну що ж, войовнице, - усміхнулася вона. - Показники стабільні. Можете збиратися в дорогу. Але майте на увазі: це вікно ненадовго. Ще місяць-два - і про будь-які перельоти забудьте, на пізніх термінах з двійнею це вже занадто ризиковано. Зараз або ніколи.

Марина не встигла навіть подякувати - у грудях уже все співало. Вона вхопилася за телефон, тільки-но лікарка вийшла з палати, і за годину вдома вже стояла розкрита валіза, а по кімнаті літали светри, книжки й дитячі пінетки, які мама встигла назбирати «про всяк випадок».

- Хав'єре, мене відпустили! - мало не кричала вона в слухавку, кружляючи по кімнаті. - Лікарка сказала, зараз або ніколи, вікно закривається! Я вже валізу зібрала, завтра можу взяти квитки...

- Стоп, - голос Хав'єра у слухавці пролунав так різко й твердо, що Марина завмерла на місці. - Яку валізу? Як ти сама поїдеш?

- Хав'єре, я ж не немовля, я цілком можу...

- Марино, - перебив він її вже тим самим тоном, яким розмовляв в операційній, коли не було місця для заперечень. - Ти не летиш сама. Ні на порозі аеропорту, ні в літаку, ні секунди без когось поруч. Я знаю, як буває: тіснота в салоні, турбулентність, черги, задуха - і жодного лікаря на висоті десять кілометрів, якщо щось піде не так. Я не можу цього дозволити. Ані як лікар, ані як батько.

- То що мені робити, чекати ще місяць? Ти ж сам чув - вікно закривається!

- Ти чекатимеш, - сказав він твердіше, - рівно стільки, скільки потрібно мені, щоб долетіти до тебе. Я вже дзвоню в авіакомпанію. Візьму найближчий рейс до Києва. Заберу вас особисто - і тебе, і наших пасажирів - і повернемося разом. Усе. Це не обговорюється.

Марина стояла посеред палати і відчувала, як усередині - попри все хвилювання - розтікається тепло. Це вперше за багато тижнів хтось не питав її, чи впорається вона сама, а просто взяв і вирішив: не сама.

- Добре, - тихо сказала вона, опускаючись на край ліжка й кладучи руку на живіт. - Чекатиму. Тільки долети швидше, лікарю.

Ранок виписки видався сонячним, і це здавалося доброю прикметою. Марина сиділа на краю лікарняного ліжка, тримаючи в руках довідки, і дивилася, як медсестра востаннє перевіряє показники тиску.

- Ну от і все, - усміхнулася медсестра, знімаючи манжету. - Додому, до спокою. І щоб більше я вас тут не бачила, окрім планових оглядів.

- Домовились, - видихнула Марина, і в цьому короткому слові було стільки полегшення, що навіть голос затремтів.

У коридорі вже чекала мама - у своєму незмінному светрі, з двома пакетами в руках і таким рішучим виразом обличчя, ніби готувалася вести доньку не додому, а на фронт.

- Ну що, войовнице, - мама підхопила Марину під лікоть, - їдемо.

- До мене чи...

- До мене, - твердо перебила мама, і коли вони вже сідали в таксі: - Твою ж квартиру ти орендарям здала, вони на довгий термін заселилися, поки ти в Іспанії планувала бути. Забула?

Марина справді на мить забула - останні тижні в лікарні стерли з голови все, що не стосувалося УЗД і показників гематоми.

- Точно, - вона тихо засміялася сама з себе. - Зовсім із голови вилетіло.

- От бач. А в мене й кімната готова, і бульйон на плиті, - мама поплескала її по коліну. - Побудеш у мене, поки Хав'єр не прилетить.

Мамина квартира зустріла звичним теплом і запахом свіжозвареної кави. Марина скинула взуття, пройшла до кімнати - і завмерла на порозі. Весь стіл був завалений клубками пряжі, спицями і акуратно складеними стосиками маленьких речей.

- Мам, а це що?

- А це, - мама з гордістю відірвалася від плити й підійшла ближче, - те, чим я тут займалася, поки ти лежала. Дивись.

Вона дістала з шухляди пакет і почала викладати на стіл один за одним крихітні носочки - білі, блакитні, з дрібним косим візерунком, деякі ще навіть без пари.

- Ось цей більший, а цей менший - я ж не знаю, хто з них який буде, тому в'яжу з запасом, - мама покрутила в пальцях один носочок, розправляючи візерунок. - Думала, поки в лікарні лежиш, хоч руки чимось зайняти, бо від хвилювання місця собі не знаходила.

Марина взяла один носочок і піднесла до світла - в'язка була дрібна, рівна, видно, що робилося не за один вечір.

- Гарно вийшло, мам. Дуже гарно.

- Ще в'язатиму, - мама забрала носочки назад, дбайливо складаючи їх у пакет, наче то були коштовності. - Часу до пологів багато, встигну ще й шапочки, і кофтинки.

Марина опустилася на стілець, дивлячись, як мама порається біля плити, і раптом відчула укол незрозумілого смутку - того, що звично приходить перед розлукою.