Частина 29

Лікарка припинила водити датчиком, але не прибрала його. Вона насупилася, примружившись до екрана, і в кабінеті запала така глибока тиша, що стало чутно, як у коридорі хтось гучно розмовляє по телефону.

Марина затамувала подих, відчуваючи, як холод від гелю стає майже нестерпним.

- Ну що ж, - лікарка нарешті вирівняла спину, витерла руки серветкою і, знявши рукавички, подивилася на Марину з сумішшю іронії та щирого професійного занепокоєння. - З того, що я бачу на екрані, «маленький пасажир», про якого я говорила, не зовсім один. У вас двійня. Близнюки.

Марина застигла. Слово «двійня» вдарило в голову, як спалах блискавки. Вона нічого не відчула, крім дивного, майже механічного оніміння.

- Близнюки... - прошепотіла вона, і це прозвучало як питання до самої себе. - Це... це неможливо.

- Можливо, і вони активно розвиваються, - голос лікарки знову став різким. Вона вказала пальцем на два крихітні, ледь помітні пульсуючі вогники на моніторі. - Але тут і криється проблема. У вас гематома, велика гематома, яка тисне на шийку матки. А з двійнятами навантаження на організм подвійне. При такому рівні стресу, який я бачу у вас в очах, ви просто не вивезете. Як ви з такими нервами збираєтеся виховувати двох близнюків?!

Запитання лікарки вдарило Марину під дих. Це не було просто запитання про здоров'я - це був виклик її здатності бути матір'ю.

- Я... я впораюся, - голос Марини здригнувся. Вона згадала Хав'єра, його обіцянку, що він не залишить їх. - Я мушу. Це... це наше з коханою людиною диво.

Лікарка важко зітхнула і відвернулася до комп'ютера, починаючи щось друкувати. Її пальці люто били по клавішах.

- Ваше «диво» зараз перебуває в стані серйозної загрози. Гематома велика, вона створює тонус, а тонус провокує вихід. Якщо ви продовжите так плакати і нервувати - ви їх втратите. Обох. Ви розумієте, що це не просто «загроза», це реальна боротьба за те, щоб вони взагалі залишилися з вами? Я оформлю вас у палату інтенсивної терапії. Жодних вставань. Жодних нервів. Якщо ви хочете стати мамою - відключіть світ і думайте лише про те, як зберегти життя, яке б'ється всередині вас.

Марина лежала на кушетці, дивлячись у стелю, де розповзалася пляма сирості. Два серцебиття. Дві душі. І Хав'єр, який зараз десь у небі, навіть не підозрює, що в його «маленького пассажира» з'явився брат чи сестра.

Коли її везли назад до палати на каталці, світ здавався сюрреалістичним. Вона бачила обличчя людей у коридорі, запах їдальні, лікарняний шум - але все це було наче за товстим склом.

У голові пульсувала лише одна фраза: «Близнюки. Двоє. І Хав'єр не знає».

Марина лежала на високому лікарняному ліжку, дивлячись на завішене сірими дощовими хмарами вікно, коли двері різко відчинилися. До палати практично залетіла мама - з розгубленим, але готовим до бою обличчям. Вона тримала в руках пакет із теплим бульйоном і свіжими яблуками.

- Ну що? Що лікарка сказала? Я бачила, як тебе возили на каталці, ти бліда як крейда! - мама кинула пакет на тумбочку і сіла на край ліжка, хапаючи доньку за холодні руки.

Марина дивилася на неї кілька секунд, а потім усередині щось надломилося - і водночас звільнилося. Вона ледь помітно усміхнулася, дивлячись у перелякані очі найріднішої людини.

- Мам... там не один, - тихо сказала Марина.

- Тобто не один? - мама насупилася, намагаючись збагнути. - У якому сенсі не один?

- Близнюки, мамо. У мене буде двійня, - Марина видихнула це так, ніби зізнавалася у чомусь неймовірному.

На секунду в палаті запала абсолютна тиша. Навіть дощ за вікном здався тихішим. Мама завмерла, перетравлюючи почуте, а потім її обличчя розгладилося, очі розширилися від дитячого, нічим не стримуваного захвату, і вона… просто підстрибнула на місці. Прямо біля лікарняного ліжка, забувши про вік, про лікарняні заборони, про статус суворої жінки і про загрозу. Вона підскочила раз, другий, заплеснувши в долоні, і тихо заспівала від несподіваного щастя:

- Ой, боже ж мій! Двійня! Двійнята! Божечки мої, дві кульки щастя! Мариночко!

Дивлячись на те, як мама скаче навколо ліжка наче маленька дівчинка, яка вперше виграла в лотерею, Марина раптом відчула, як липка паніка, що душила її весь ранок, кудись зникла. Усі чорні думки про гематому, страх і самотність розвіялися від цього безпосереднього маминого стрибка. На душі стало напрочуд легко й спокійно, ніби ангел торкнувся крилом. Тіло розслабилося.

Мама зупинилася, важко дихаючи, з сяючими від сліз очима, і вмить серйозно та рішуче втупилася на доньку:

- Так, усе. Жодних сліз. Вони в нас міцні будуть, уся наша порода така! Чуєш?

Вона різко підхопила з тумбочки телефон Марини, розблокувала його одним рухом і суворо простягла доньці:

- Пиши Хав'єру. Негайно пиши. Наш татусь має знати, що він тепер багатий чоловік - одразу на двох спадкоємців!

Марина заперечливо похитала головою, дивлячись на телефон у руці, і тривога знову торкнулася її серця холодними пальцями.

- Мам, а якщо є ризик?.. - її голос зірвався. - Якщо я не виношу?

Мама миттєво змахнула рукою, так ніби відганяла надокучливу муху, і сіла ближче, дивлячись доньці просто в очі з такою залізобетонною впевненістю, що аж перехоплювало дух.