Частина 28

Вечір перед вильотом видався напрочуд тихим. Здавалося, всю метушню вже подолано: валізи стояли в кутку, папери лежали в теках, а на кухні ще пахло маминими пирогами. Хав'єр саме заварював каву, коли Марина раптом відчула, як кімната перед очима хитнулася. Різкий, пекучий біль у животі скрутив її так раптово, що чашка з її рук випала на підлогу й розбилася на десятки дрібних уламків.

- Марино?! - Хав'єр кинувся до неї, застаючи момент, коли вона осідала на підлогу біля столу, бліда, як полотно, хапаючись холорними пальцями за живіт. Дихання збилося, у вухах шуміло.

За пів години на кухні панував хаос. Бригада швидкої допомоги діяла швидко й зосереджено: лікар міряв тиск, фельдшер готував крапельницю. Мама, яка ще досі сиділа в кімнаті, вилетіла на звук і тепер стояла в дверях, блідіша за доньку, стискаючи руки в замок. Хав'єр, хоч і сам був лікарем, у цю хвилину почувався абсолютно безпорадним - його професійний холодний розум розбився об обличчя жінки, яку він кохав і яка зараз ледь притомна лежала на ношах.

- Що з нею? - запитав він іспанською, а потім різко перейшов на недосконалу українську, дивлячись на лікаря швидкої: - Що це?

- Тиск різко впав, сильний спазм, - відповів лікар, застібаючи медичну сумку. - Треба госпіталізувати, веземо в лікарню на обстеження.

У приймальному покої лікарні годинник на стіні показував третю ночі. Запах хлорки, яскраве біле світло і липка від невідомості тиша. Хав'єр ходив туди-сюди вузьким коридором, а мама сиділа на лаві, безмовно дивлячись у підлогу.

Нарешті з дверей ординаторської вийшов лікар - жінка років п'ятдесяти з втомою в очах. Вона підійшла до них і зняла маску.

- Ви хто чоловік? - запитала вона, дивлячись на Хав'єра.

- Я... так. Я її чоловік, - не роздумуючи відповів він.

Лікарка кивнула, і на її втомленому обличчі промайнула ледь помітна, м'яка тінь усмішки.

- Ну що ж, готуйтеся, татусю. Життя любить робити сюрпризи. З мамою та малюком усе буде добре, але переліт зараз категорично виключений. Жодних літаків найближчі місяці - стан вимагає спокою і постійного спостереження. У неї дев'ятий тиждень вагітності.

Мама раптом схлипнула й прикрила рот рукою, а Хав'єр завмер посеред коридору. Усі його чіткі плани, розписані операції в Барселоні, квитки на завтрашній ранок і розмови про нове життя в іншій країні розсипалися на друзки за одну секунду. Але дивним чином усередині не було страху - лише оглушливе, нестримне усвідомлення того, що їхній світ щойно назавжди змінився.

Він зазирнув у палату. Марина лежала під крапельницею, бліда, з темними тінями під очима, але коли їхні погляди зустрілися, вона слабко й винувато посміхнулася, ковтаючи сльози.

- Здається, наш переїзд... трохи відкладається, - прошепотіла вона, коли він сів на край ліжка й обережно взяв її холодну руку.

Хав'єр притиснув її долоню до свого обличчя, відчуваючи, як у горлі знову стає тісно.

- Дурень ти мій маленьки, - сказав він українською, згадавши одне з тих нових слів, які вивчив цими днями. - Який тепер літак?

Але реальність була жорстокою до романтики. Післязавтра вранці у нього мала бути складна операція, яку не міг виконати ніхто інший.

Хвилина мовчання в палаті стала гучнішою за будь-які слова. Хав'єр подивився на телефон, потім на бліде обличчя Марини, яка заплющила очі, намагаючись не заплакати від безсилля.

- Мені... - він важко ковтнув повітря, - мені треба повертатися. Завтра.

Марина відвернулася до стіни, щоб він не бачив її сліз, і в тиші лікарняної палати раптом стало дуже чітко чутно, як за вікном починає шуміти ранковий київський дощ.

Ранок у лікарняній палаті був сірим і пронизливим. За вікном моросив дрібний дощ, розмиваючи обриси київських будинків, які ще вчора здавалися Хав'єру такими затишними і «своїми». Марина лежала на високому лікарняному ліжку, бліда, з-під ковдри виступали контури її худорлявої постаті. Вона дивилася в одну точку на стіні, намагаючись не думати про те, що за годину Хав'єр має бути в аеропорту.

Хав'єр сидів на краю ліжка. Зашла мама, вона привезла його дорожню сумку і необхідні речі для Марини. Дорожня сумка стояла біля дверей - та сама маленька, з якою він прилетів кілька днів тому і з якою тепер мусив летіти назад, залишивши тут половину свого серця.

- Ти... подзвони, як приземлишся, - голос Марини прозвучав тихо і тонко, як у дитини. Вона повернула до нього голову, і в очах стояли сльози, які вона стримувала з останніх сил.

Хав'єр обережно взяв її холодну руку своїми теплими, сильними долонями.

- Обов'язково. Кожні дві години, - відповів він, насилу вимовляючи слова. В його власному горлі застрягла важка куля. Він підніс її руку до губ і поцілував кожен палець. - Ти маєш обіцяти мені, що будеш слухати маму і лікарів. Жодного нервування. Ти зараз не одна.

- Я знаю... - вона ковтнула, і сльози все ж прорвалися. Вона різко піднялася, незважаючи на слабкість, і обійняла його за шию, притулившись до його плеча, яке ще пахло літаком і якоюсь чужою країною. - Хав'єре, я не хочу, щоб ти летів. Я хочу бути з тобою.

- І ви будете, - він міцно обійняв її, відчуваючи, як тремтить її тіло. Його серце розривалося на дві частини - одна частина кричала, щоб він залишився тут, інша - нагадувала про професійний обов'язок, про пацієнтів, які чекають на нього в Барселоні. - Я повернуся. Найшвидше, як зможу. Може, навіть на Різдво. Ти чуєш? Я не залишу вас самих.