Частина 25

Його поцілунок почався неквапливо - глибокий, заспокійливий, такий, що стирав усі кордони між їхніми тривогами і реальністю. Це був поцілунок-обіцянка, поцілунок-рятунок, у якому розчинялися всі сумніви.

Марина відчула, як під цим м’яким, наполегливим і водночас трепетним тиском її сумніви руйнуються один за одним. Вона видихнула весь накопичений біль йому в губи, дозволяючи собі нарешті розслабитися, обвити руками його шию і повністю потонути в цьому теплому, гарячому потоці почуттів.

Кожне його торкання було просякнуте такою скаженою, несамовитеною ніжністю і власноруч вистражданою любов’ю, що світ навколо просто перестав існувати. Залишилися тільки вони двоє, спільне дихання у темряві і непохитна віра в те, що тепер ніщо й ніколи їх не розлучить.

Руки Хав'єра повільно й упевнено опускалися нижче, розгладжуючи тканину її сукні, ніби він намагався стерти саму пам'ять про будь-які розставання чи тисячі кілометрів між ними. Кожний дотик був просякнутий такою жагою і водночас трепетною обережністю, що Марина відчувала, як її шкіра покривається мурашками, а всередині спалахує гаряча, сонцеподібна хвиля.

Він підхопив її на руки, і вона, не розриваючи поцілунку, інстинктивно обвила його талію ногами, зариваючись пальцями в густе волосся на його потилиці. Це було схоже на падіння у прірву, але падіння солодке й жадане, де кожен рух наповнювався чистою пристрастю.

Хав’єр м’яко заніс ії в кімнату і опустив  на велике ліжко, застелене прохолодними простирадлми, сам нависаючи зверху, немов рятівна тінь у спекотну іспанську ніч. Його подих був гарячим і збитим, а в темних очах горів той самий вогонь, перед яким танули будь-які її страхи, сумніви чи міграційні закони.

- Ти моя, - прошепотів він просто їй у губи, перш ніж знову накрити їх глибоким, вимогливим поцілунком, який стистав час і простір до розмірів цієї кімнати.

Ніч за вікном густішала, ховаючи у своїй прохолоді весь світ, залишаючи їм тільки це спільне серцебиття, шурхіт білизни і солодке, невідворотне розуміння того, що вони належали один одному раз і назавжди.

Наступні тижні до відльоту Марини минули напрочуд спокійно й гармонійно - так, ніби сама доля, втомившись від випробувань та штормів, нарешті вирішила дати їм передих.

Людмила відновлювалася з дивовижною, майже неймовірною швидкістю. Її невичерпна внутрішня енергія та життєвий оптимізм виявилися сильнішими за будь-які хвороби та клініки. Не минуло й кількох днів, як вона знову відчула себе господинею ситуації, м'яко й непомітно взявши під свій контроль кухню на просторій віллі Бориса. Відтоді великий дім наповнився забутим затишком: тепер там щодня пахло чимось неймовірним - свіжою випічкою, пряними травами, солодкою ваніллю та тим особливим теплом, яке вміє створити лише жінка, що знову знайшла свій дім і своє щастя. Борис лиш задоволено посміхався, спостерігаючи за нею, а її дзвінкий сміх знову лунав у кожному куточку вілли.

А у вихідні, коли спека трохи спадала і надворі встановлювалися тихі, оксамитові вечори, вони влаштовували спільні виїзди до моря.

Коли сонце повільно котилося за обрій, фарбуючи небо в розкішні золотаво-рожеві відтінки, вони сиділи на вологому піску. Марина відчувала на плечах теплу руку Хав’єра, чула, як неподалік сміються Борис із Людмилою, Андрій з Оленою і слухала розмірний, заспокійливий шум хвиль. Морський прибій змивав залишки минулих тривог, стирав у пам'яті страхи перед розлукою і залишав лише кристально чисте усвідомлення: все найстрашніше позаду, а попереду - довге, світле життя, повне тепла, сонця і справжньої любові.

Тиждень до відльоту промайнув у дивному, майже ошалелому ритмі, в якому тривога перепліталася з передчуттям великих змін. На віллі Бориса все частіше лунала музика, а повітря наповнювалося ароматами кави та свіжої випічки, яку Людмила знову почала контролювати особисто, незважаючи на легке бурчання лікаря.

Але найголовнішою новиною тижня стало рішення Бориса. Коли питання про обов'язкову поїздку Марини до України для закриття всіх справ і оформлення документів стало на ріжучий кут, за вечерею спалахнула коротка, але дуже показова суперечка.

- Я мушу літіти, - спокійно сказала Марина, перегортаючи сторінку блокнота з нотаріусами та перекладачами. - Оформити звільнення, закрити рахунки, зібрати речі й розібратися з квартирою.

- І ти полетиш туди на кілька тижнів зовсім одна? - запитав Борис, різко відклавши виделку. Він подивився на Людмилу, потім на Марину й упевнено додав: - Ні. Людмила теж з тобою. І я їду з вами.

Людмила здивовано підняла брову, але в її очах спалахнув м’який промінчик гордості за свого чоловіка.

- Борисе, а як же фургончик? - обережно заперечила вона. - Ми тільки-но відкрилися, бізнес набирає обертів...

- Фургончик у надійних руках, - відмахнувся він із широкою усмішкою. - Андрій із Оленою горять цим проєктом більше, ніж ми самі. Вони чудово впораються без нас пару тижнів, я все прорахував. А я не збираюся сидіти тут, поки моя жінка і наша Марина вирішують такі серйозні бюрократичні питання в Україні. До того ж... - Борис трохи пом'якшив тон, дивлячись у вікно на вечірні вогні каталонського передмістя, - я не був на Батьківщині сто років. Мені треба провідати рідню, залагодити кілька старих справ, та й просто... я хочу бути поруч. Людо, ти ж не проти, щоб я полетів із вами?

Людмила лише лагідно всміхнулася, простягнувши через стіл руку й накривши його долоню своєю: