Частина 21

- Ну що там? - Борис перетнув хол клініки швидким, майже незграбним кроком, відчуваючи, як під коліньми знову з'являється небезпечна слабкість.

Хав’єр підняв очі від паперів і повільно зняв окуляри, протираючи їх краєм халата. У цьому звичному жесті було занадто багато важкої паузи, яка змушувала кров застигати в жилах.

- Бухгалтерія підтвердила переказ, Борисе, - тихо сказав лікар, не відводячи погляду. - Гроші зайшли на рахунок хвилину тому. Операційна вже готова. Анестезіолог і хірургічна бригада на місці. Ми починаємо за десять хвилин.

Борис заплющив очі і на секунду сперся спиною про білу стіну лікарняного коридору, дозволяючи холодній кахлі трохи остудити гарячу лобну кістку. Важкий тягар, що стискав груди останні сорок вісім годин, трохи відпустив, але на його місце прийшов інший - страх перед операційною, яка могла забрати або повернути йому все.

- Я можу її побачити? Хоча б на секунду? - хрипко запитав він, дивлячись на лікаря благальним поглядом.

Хав’єр заперечливо хитав головою, але в його втомлених очах промайнула тінь розуміння.

- Ні, Борисе. Не зараз. Її вже готують, вводять у глибокий наркоз. Будь-яке втручання в цей момент може зламати той крихкий баланс, який ми ледь тримаємо. Твоє місце зараз - ось тут, у коридорі. Або краще на другому поверсі, в залі очікування. Я обіцяю тобі: як тільки все закінчиться, я особисто вийду до тебе.

Борис хотів щось заперечити, вимагати, кричати, але розумів усю безглуздість цього. Він просто кивнув, безсило опустивши руки.

Хірург розвернувся і швидким кроком зник за важкими матовими дверима операційного блоку. Червона лампочка над входом миттєво спалахнула, заливаючи стерильний коридор тривожним багряним світлом. «Операційна» - свідчив неон.

Борис залишився сам. Час розтягнувся у в'язку, липку субстанцію. Він повільно пішов до кутка залу очікування, де стояли кілька пластикових стільців, але сідати не став. Замість цього він завмер біля великого панорамного вікна, крізь яке пробивалося яскраве полуденне сонце Іспанії. Внизу, на парковці, неквапливо ходили люди, проїжджали машини, життя йшло своєю звичною, байдужою до чужого горя чередою. Для них це був просто ще один спекотний день. Для нього - межа між існуванням і повною темрявою.

У кишені раптом різко завібрував телефон. Борис здригнувся, витяг апарат і побачив на екрані ім'я сина.

- Так, Андрію? - він підніс трубку до вуха, намагаючись зробити голос твердим. - Батя, я щойно говорив із Ковальським, - у голосі сина звучала напруга і ледь стримуваний гнів. - Документи закриті, гроші вони перевели транзитом, як і обіцяли, але ця гидота спробувала в останній момент змінити пункт про ліцензію на бренд. Я змусив їх переписати все назад, скориставшись нашими юристами. Ресторан повністю продано, назад дороги немає. Ми тепер «чисті».

- Добре, сину, - голос Бориса звучав порожньо. - Ти все зробив правильно. Дякую.

- Як вона? Операція почалася? - Так. Тільки що. Я стою під дверима. На іншому кінці дроту запала довга, важка тиша.

- Ми з Оленою сідаємо в машину, тату. Скоро будемо в клініці. Ти там не один. Чуєш?

- Приїжджайте, - тільки й сказав Борис і скинув виклик.

Він знову притулив чолом до скла. Десь там, за цими стінами, вирішувалося все, заради чого він жив останні десятиліття. Проданий бізнес, зруйновані плани, нуль на рахунках - усе це втратило будь-яке значення. Якщо Людмила не вийде з цієї операційної, у нього не залишиться навіть спогадів, які б мали сенс. Хвилина тяглася за хвилиною, перетворюючись на вічність, а червона лампочка над дверима операційної продовжувала безпристрасно палити очі своєю тривожною загрозою.

Борис залишився стояти посеред білого, стерильного коридору. Він не міг увійти - його не пускали. Він сів на пластиковий стілець біля стіни і почав рахувати удари годинника на стіні. Раз, два, три...

Час тягнувся неймовірно повільно, перетворюючи кожну секунду на випробування. Борис продовжував стояти біля вікна, коли в кінці коридору почулися швидкі кроки.

Це були Андрій та Олена. Син підійшов першим і мовчки, але міцно обійняв батька за плечі, передаючи всю підтримку, на яку був здатен. Олена стояла поруч, тримаючи в руках паперові стаканчики з кавою, хоча пити ніхто з них не збирався.

- Ще нічого не казали? - тихо запитав Андрій, дивлячись на червону лампочку над дверима. - Ні. Тиша, - так само тихо відповів Борис, не зводячи очей з операційної.

Минуло ще пів години, яка здалася вічністю. Нарешті важкі двері операційного блоку скрипнули, і звідти вийшов Хав’єр. Він зняв маску, а на його втомленому обличчі застиг вираз, який змусив серце Бориса зупинитися. Лікар повільно підійшов до них.

Хав’єр зупинився навпроти них, важко зітхнувши. У його очах читалася така втома, що Борису здалося, ніби земля під ногами остаточно зникла.

- Операція закінчилася, - голос лікаря лунав приглушено в тиші коридору.

Борис зробив крок уперед, вчепившись пальцями в край лікарського халата Хав’єра з такою силою, що той змушений був зупинитися.

- Жива? - вичавив із себе Борис, і в цьому короткому слові вмістився весь його всесвіт, уся продана нерухомість і кожен рік їхнього життя.