Частина 20

- Так, Хав’єре? - голос Бориса зрадливо перервався. Він затамував подих, боячись, що наступні слова лікаря стануть останнім цвяхом у труну його надій.

На іншому кінці дроту була пауза, яка тривала цілу вічність. Чути було лише фоновий шум лікарняного коридору: дивний механічний гул і кроки медсестер.

- Борисе, - нарешті озвався Хав’єр. Його голос звучав втомлено, але в ньому не було тієї холодної остаточності, яку Борис очікував почути. - Вона стабільна. Це диво, враховуючи її стан вчора ввечері. Ми змогли збити тиск, і серце тримається. Але...

Борис заплющив очі, вчепившись вільною рукою в край ковдри так, що побіліли кісточки пальців.

- Але? - витиснув він.

- Вікно можливостей дуже вузьке. Якщо ми не проведемо операцію в найближчі сорок вісім годин, я не можу гарантувати, що вона доживе до вихідних. Організм виснажений. Гроші, про які ми говорили... вони мають надійти на рахунок клініки до вечора. Це передоплата за обладнання та спеціальні матеріали.

Борис відчув, як усередині все стислося. Сорок вісім годин.

- Я зроблю все, Хав’єре. Сьогодні ж.

Він поклав слухавку і завмер, дивлячись у стелю. Тиша в будинку була такою щільною, що він чув власне серцебиття. Вийшовши з кімнати, він побачив Андрія та Олену на кухні. Вони не спали. Олена сиділа з чашкою холодної кави, а Андрій, маючи вигляд людини, що постаріла на десять років за одну ніч, переглядав щось у ноутбуці.

Вони підняли очі, як тільки Борис увійшов. Олена вгадала відповідь за його обличчям - за тією сумішшю полегшення і тваринного страху, яка викарбувалася на його рисах.

- Є 48 годин, - коротко сказав Борис.

Андрій різко закрив ноутбук.

- Тоді у нас немає часу на довгі роздуми про ціну. Я вже написав двом ріелторам, які спеціалізуються на швидкому продажі комерційної нерухомості. Але, тату... - він зробив паузу, - щоб продати ресторан за день, ми маємо скинути ціну. І дуже суттєво. Якщо ми хочемо гроші сьогодні, ми продамо його за безцінь.

Борис подивився на сина. У цей момент він побачив у ньому не просто бізнесмена, а свою власну подобу - людину, яка змушена розраховувати ціну того, що не має ціни.

- Продавай, - відповів Борис. - Продавай за стільки, скільки дадуть. Мені не потрібен прибуток. Мені потрібен рахунок у клініці.

Олена підійшла до вікна, дивлячись, як за склом прокидається місто, яке вчора було їхнім полем бою, а сьогодні стало місцем їхнього краху.

- А що ми скажемо людям? - тихо запитала вона. - Персоналу?

- Скажемо, що ми змушені змінити вектор, - сухо кинув Андрій, підводячись. - Що це вимушений крок. Людям байдуже, чия це драма, їм важливо лише, чи буде завтра робота.

Борис відчув, як до горла підкотився клубок. Він згадав, як двадцять років тому вперше відчинив двері того ресторану. Як вони з сином і дружиною сміялися, фарбуючи стіни в колір ранкового неба, і як мріяли, що це місце стане їхньою фортецею.

- Андрію, - голос Бориса затремтів. - Почекай.

Син зупинився біля виходу з кухні.

- Якщо ми це зробимо... Якщо ми втратимо все... ти зможеш мене пробачити? Колись?

Андрій повільно обернувся. Він дивився на батька довго, оцінюючи кожен зморшок на його обличчі. Потім підійшов і поклав руку йому на плече - жест, який вони рідко практикували в цій сім’ї, де емоції часто ховали за роботою.

- Це не питання пробачення, батьку. Це питання виживання. Ми - родина. А родини не рахують втрати, поки вони разом. Просто... - він знову опустив очі, - просто зроби так, щоб вона про це дізналася. Коли прийде до тями. Вона має знати, що це не було даремно.

У цей момент у двері хтось наполегливо постукав. Це був не звичний ранковий кур’єр і не сусід. Стук був важким, ритмічним, владним. Борис відчув, як по спині пробіг холодок. Він не знав, хто це, але інтуїція, що загострилася до межі, підказала: з’явився хтось, хто дізнався про їхній намір швидше, ніж вони встигли виставити ресторан на продаж.

Борис завмер. Андрій та Олена перезирнулися - у повітрі зависло німе питання. Хто міг прийти так рано?

Борис рушив до дверей, витираючи спітнілі долоні об штани. Коли він відчинив, на порозі стояв чоловік у дорогому, але дещо несвіжому костюмі. У руках він тримав шкіряний портфель. Це був пан Ковальський - відомий у місті «санітар» збанкрутілих бізнесів, людина, про яку ходили чутки, що він з’являється там, де пахне відчаєм.

- Доброго ранку, Борисе, - Ковальський не чекав запрошення. Він зробив крок у вітальню, оглядаючи помешкання з холодною професійною цікавістю.

Борис відступив, дозволяючи йому увійти.

- Звідки ви дізналися? - голос Бориса звучав глухо.

- Місто маленьке, - Ковальський посміхнувся, але його очі залишалися нерухомими. - А ваші проблеми стали відомі раніше, ніж ви встигли вийти за двері. Мені сказали, що ви шукаєте термінової ліквідності. Я якраз шукав підходящий об'єкт під новий концепт. Ваш ресторан... він ідеальний.

Андрій зробив крок вперед, заступаючи собою батька.

- Ви прийшли додому до людини щоб зробити бізнес-пропозицію?