Частина 19

Борис вийшов з клініки у ніч, яка здавалася нескінченною. Повітря, просочене сіллю та далеким ароматом моря, не приносило полегшення. Він набрав Андрія. Голос сина пролунав у слухавці напружено, ніби він уже передчував лихе.

- Синок, - голос Бориса тремтів, попри всі намагання здаватися твердим. - Я зараз іду додому. Дуже прошу вас з Оленою дочекатися мене. Є серйозна розмова.

Він не став чекати на запитання. Коли він під’їхав до будинку, Андрій та Олена вже чекали на порозі. Олена виглядала схвильованою, її пальці нервово перебирали край кардигана. Коли світло фар вихопило постать Бориса, вона зробила крок вперед, і в її очах, широко відкритих від жаху, застигло німе запитання. Вона подумала про найгірше - що Людмили більше немає.

- Борисе? - ледь чутно прошепотіла вона, затамувавши подих.

Борис зупинився. Його плечі опустилися, він виглядав як людина, яка несла на собі гору каміння.

- Вона жива, - сказав він, вловивши її погляд. - Але вона на межі.

Вони увійшли до вітальні. Борис не став ходити довкола, не став пити воду чи сідати. Він стояв посеред кімнати, дивлячись на сина.

- Діти, мені потрібні гроші. Багато, - він вимовив це так, ніби зізнавався у злочині. - На операцію. Вона без страховки... коротше, сума астрономічна. Нам потрібно продати ресторан.

У кімнаті запала така тиша, що було чути лише гудіння холодильника на кухні. Андрій зблід, він різко відступив назад, наче від удару.

- Батьку, ти зовсім з глузду з’їхав? - голос сина зірвався на хрип. - Це наш єдиний дохід! Це не просто ресторан, це наше життя, наш стабільний прибуток!... ти хочеш просто взяти і перекреслити все, що будував двадцять років?!

Олена, яка до цього мовчала, здригнулася від його слів. Вона бачила, як Борис стиснув кулаки, і як глибока зморшка пролягла між його бровами.

- Ти думаєш, я не розумію, що це значить? - Борис зробив крок до сина. Його очі, наповнені болем і відчаєм, не відпускали Андрія. - Це не просто прибуток, Андрію. Це ресторан. Це стіни, які я фарбував власними руками. Але я не можу прийти додому, знаючи, що купив собі спокійне майбутнє ціною її дихання.

- Батьку, це нелогічно! - Андрій знову почав ходити кімнатою, розмахуючи руками. - Ти залишишся ні з чим. На старості років, ще й ми залишаємось без грошей, а твій онук?  Як ви будете існувати?

- Я буду жити поруч із нею, - спокійно, майже пошепки відповів Борис. - І мені достатньо того, що вона буде поруч. Якщо я втрачу ресторан - я втрачу бізнес. Якщо я втрачу її - я втрачу себе.

Олена підійшла до Бориса і обережно торкнулася його передпліччя. Вона бачила, як сильно він тремтить.

- Борисе, - тихо сказала вона, - ми розуміємо. Але це рішення... воно остаточне? Ти впевнений, що іншого шляху немає? Може повернемось до цієї розмови зранку?

Борис подивився на невістку. В її очах було стільки жалю, що йому стало майже фізично боляче.

 - Я питав лікарів. Це єдиний шанс. І я не маю права сумніватися. Будь ласка, допоможіть мені.

Андрій завмер, дивлячись у вікно на нічне місто. Він бачив у відображенні свого батька - вже не того сильного і впевненого чоловіка, якого пам’ятав з дитинства, а людину, яка стоїть на роздоріжжі, де однією дорогою - спокій, а іншою - неминуча втрата найдорожчої людини.

Андрій різко розвернувся, і в його очах, окрім страху за гроші, спалахнув гнів - болісний, ірраціональний, спрямований на самого себе за те, що він зараз взагалі змушений про це думати.

- «Спільний бізнес», батьку! - вигукнув Андрій, і його голос вперше за багато років зірвався на крик. - Ми з Оленою вклали туди не менше сил, ніж ти! Олена годинами рахувала звіти, я вигрібав цей ресторан із боргів після пандемії. Це наш фундамент, наша безпека в цій чужій країні! Ти просиш нас віддати не просто ресторан, ти просиш нас віддати право на життя, яке ми тут будували!

Олена відсторонилася від Бориса. Її обличчя стало кам’яним, хоча по щоці покотилася сльоза. Вона глянула на чоловіка, потім на Бориса.

- Андрію, досить, - тихо, але владно сказала Олена.

Вона підійшла до чоловіка і взяла його за руки, намагаючись зупинити цей потік гіркоти.

- Борис має рацію в одному: ми не зможемо жити в тих стінах, знаючи, що могли врятувати її, але пошкодували грошей. Ти хочеш, щоб ми щоранку снідали в ресторані, знаючи, що ці гроші - це ціна її життя?

Андрій висмикнув руки, дихаючи важко, як поранений звір.

- А ти хочеш, щоб ми опинилися на вулиці? Щоб онук перестав ходити на свої заняття, щоб ми знову почали з нуля в сорок років? Батьку, я знаю, як вона тобі дорога, але... - він зробив паузу, і в його голосі прозвучало те, про що він боявся сказати, - ти впевнений, що вона б хотіла такої жертви? Чи не зробиш ти її жертвою власної провини, якщо операція... якщо вона не допоможе?

Борис відчув, як ці слова вп’ялися в нього, наче гострі леза. Це було найстрашніше запитання. Він подивився на сина, і в цьому погляді було стільки втоми, що Андрій на мить відступив.

- Якби це був я, - ледь чутно сказав Борис, - вона продала б не тільки ресторан. Вона б продала свою душу, якби знала, що це поверне мені дихання. Я не питаю, чи хоче вона цього. Я питаю, чи ви зі мною. Чи я залишаюся сам проти всього світу?