Частина 17

Машина летіла нічною дорогою, перетворюючи відстань до найближчої великої клініки на нескінченну смугу світла. У салоні панував напівморок, який лише зрідка розрізали відблиски вуличних ліхтарів, що вихоплювали з темряви спотворене від напруги обличчя Хав'єра та зблідле, наче мармурове, обличчя Людмили.

Борис, сидячи на задньому сидінні, ледь не втиснув голову Людмили у свої долоні, намагаючись відчути бодай найменший рух її грудної клітки. Його пальці, що ще годину тому грубо стискали її руки, тепер торкалися її шкіри з неймовірною, майже болісною обережністю.

- Людо, чуєш мене? Не відпускай, - шепотів він. Його голос тремтів, і в цій тиші кожен звук здавався гучнішим за мотор. - Ти не маєш права програти. Не після того, як ми... не після того, як я знайшов тебе.

Монітор видав довгий, напружений звуковий сигнал, і Хав'єр миттєво відреагував, не відриваючи очей від дороги.

- Борисе, не дай їй провалитися в забуття! Говори до неї! Будь-який подразник, будь-який зв'язок із реальністю - це те, що тримає її тут! - вигукнув лікар, перекрикуючи шум двигуна.

Борис нахилився нижче, втиснувшись чолом у її скроню. Він відчував, як холоне її тіло, як зникає та життєва енергія, яку він намагався влити в неї своїми словами.

- Пам'ятаєш той ранок? - почав він, і в його голосі з'явилися нотки спогадів, які, здавалося, мали силу воскрешати. - Тоді в горах, коли ми заблукали і ти сміялася з моїх спроб розвести багаття під дощем. Ти казала, що я - найгірший мандрівник у світі, але найвпертіший чоловік. Ти тоді пообіцяла, що навчиш мене бути сильнішим. Ну ж бо, вчи! Зараз час показати мені, як це - боротися, коли здається, що сил зовсім не залишилося.

Людмила здригнулася. Її повіки ледь помітно тремтіли. Це був не просто рефлекс - це був відгук душі, що намагалася пробитися крізь пелену темряви до знайомого, теплого голосу.

Хав'єр кинув швидкий погляд у дзеркало. Він бачив, як на моніторі крива ритму стала трохи чіткішою, хоча все ще небезпечно нерівною.

- Вона чує, - коротко кинув він. - Продовжуй. Що завгодно, тільки не зупиняйся.

Борис відчував, як сльози, які він так відчайдушно намагався стримати, нарешті покотилися по його щоках, падаючи на її бліде обличчя. Він витирав їх великим пальцем, ніби боячись, що навіть це стане для неї занадто великим навантаженням.

- Ми не встигли, Людо, - продовжував він, і тепер у його голосі звучала не благальна нота, а тверда, крижана рішучість людини, яка не приймає поразки. - Ти хотіла «гідного згасання»? Забудь. Твоє гідне життя - це життя зі мною. Ти назвала мене впертим? Добре. Я буду найвпертішим створінням у цьому всесвіті. Я буду тягнути тебе за собою, скільки б років, місяців чи годин нам не залишилося. Ти не підеш. Ти не маєш на це дозволу.

В цей момент машина різко загальмувала - вони влетіли на територію клініки. Світло ламп швидкої допомоги сліпило, а гул сирен, що почали лунати десь поруч, здавався Борису звуком розриву його власного життя.

Хав'єр вискочив з авто. Він відчинив двері, і в салон увірвалося холодне нічне повітря, змішане із запахом антисептиків.

- Швидше! Каталку! - кричав він персоналу, що вже вибігав назустріч.

Борис виніс Людмилу на руках, міцно притискаючи її до грудей, наче боячись віддати її лікарям, наче в його руках було єдине безпечне місце у світі. Коли її поклали на каталку, вона на мить розплющила очі. Погляд був каламутним, розфокусованим, але в ньому Борис вловив слабку, майже непомітну іскру.

Вона вчепилася в край його сорочки - тієї самої, з плямами від туші - і ледь чутно прошепотіла:

- ...впертий...

Це було єдине слово, яке вона спромоглася вимовити, перш ніж знову зануритися в несвідомість. Але для Бориса це було більше, ніж обіцянка. Це був наказ продовжувати боротьбу.

Коли двері реанімації з гуркотом зачинилися перед його носом, відрізаючи його від того, хто був сенсом його існування, Борис опустився на холодну підлогу в коридорі. Він не відчував ні болю в ногах, ні холоду, що пронизував лікарняні стіни. Він просто сидів там, стискаючи в кулаці клапоть своєї сорочки, і чекав - готовий кинути виклик самому Богу, якщо знадобиться, аби лише двері знову відчинилися.

Борис вивчав кожну тріщинку на білій фарбі дверей, поки ритмічне цокання годинника на стіні не стало схожим на удари метронома, що відраховував залишки його нервів. Він чув кроки медичного персоналу, далекий гул ліфтів, але все це було наче крізь товщу води.

Минуло близько години, коли двері нарешті з легким клацанням відчинилися. Хав’єр вийшов у коридор. Його обличчя було втомленим, з глибокими зморшками втоми навколо очей, а медичний халат, зазвичай бездоганно білий, виглядав пом’ятим.

Борис підскочив на місці, ледь не впавши - ноги затерпли від нерухомості. Він не міг вимовити ні слова, лише дихав важко, впиваючись поглядом в очі лікаря, шукаючи там вирок.

Хав’єр зітхнув, зняв рукавички й кинув їх у смітник. Він довго мовчав, і цей момент змусив серце Бориса стиснутися до розміру вуглинки.

- Вона стабілізувалася, - нарешті сказав Хав’єр, і в його голосі відчувався не стільки професійний спокій, скільки полегшення людини, яка сама щойно балансувала на краю прірви. - Це був дуже важкий напад. Її серце ледь не зупинилося остаточно, Борисе. Ми встигли в останній момент, але стан залишається вкрай нестабільним.