Частина 16

Борис зробив різкий крок вперед, і в його очах, що ще мить тому світилися ніжністю, спалахнула вперта, майже відчайдушна рішучість. Він грубо, але дбайливо перехопив її руки, не даючи їй відсторонитися.

- Не дозволяю, - голос Бориса пролунав глухо, майже як рик, але в ньому не було люті, лише неприхований біль. - Ти подумала про себе, про своє «гідне» згасання, про свою гордість… А хоч на секунду ти подумала про мене? Хоч на мить ти уявила, що зі мною буде, якщо я дозволю тобі піти отак, на самоті?

Людмила спробувала відвести погляд, але він змусив її дивитися на себе.

- Ти вважаєш це благородством? - продовжував він, і його пальці тремтіли на її долонях. - Це егоїзм, Людо. Ти хочеш забрати в мене право бути поруч, право тримати тебе за руку, коли тобі буде важко. Ти думаєш, я боюся лікарень? Я боюся не лікарень. Я боюся тиші в цій віллі, яка стане для мене могилою, якщо тебе в ній не буде.

Він зробив паузу, зітхнувши, і його голос став тихішим, сповненим гіркої щирості.

- Мені теж не двадцять, Людо. Я теж не вічний. Я вже не той хлопець, який колись сміявся з тобою, але я той чоловік, який готовий вирвати для нас кожен додатковий день у долі, навіть якщо ці дні будуть у палатах, під крапельницями, серед білих стін. Хіба ми не заслужили право бути разом до самого кінця, яким би він не був?

Він притягнув її до себе, обережно, ніби боячись, що вона розсиплеться під його дотиком. Людмила відчула тепло його тіла - таке знайоме, таке рідне, яке вона так довго намагалася забути.

- Ти не тягар, - прошепотів він їй у волосся. - Ти - все, що в мене залишилося справжнього за ці двадцять років. Якщо доля дає нам рік, місяць чи тиждень - я хочу прожити його з тобою. Не «поруч», а разом. Не позбавляй мене цього. Благаю.

Людмила притулилася до його плеча, і вперше за весь вечір її плечі здригнулися в беззвучному риданні. Вона відчула, як її серце, що так боліло, раптом стало битися трохи рівніше. Вона зрозуміла, що боролася не з Борисом, а зі своїм власним страхом бути слабкою.

- Ти завжди був впертим, - ледь чутно промовила вона, вчепившись у його сорочку. - Навіть через двадцять років нічого не змінилося. Я зіпсувала тобі сорочку, дивись плями від туши.

- І не зміниться, - відповів Борис, притискаючи її до себе ще міцніше, наче намагаючись захистити від усього світу. - Ми проходили через розлуку, через роки, через інше життя. Невже ти думаєш, що я відступлюся зараз, коли нарешті повернув тебе? Ніякої самотності. Ти чуєш? Тепер - тільки разом.

Борис не встиг відповісти. Людмила, яка до цього трималася з останніх сил, раптом зблідла ще сильніше. Її обличчя стало схожим на воскову маску, а очі на мить закотилися.

- Пішли в дім, - прошепотіла вона, і голос її пролунав дивно, ніби з іншого світу. - Тут щось… щось прохолодно стало…

Вона зробила крок, але ноги не слухалися. Її тіло обм’якло, і вона важко осіла на кам’яну підлогу тераси. Борис зреагував миттєво - він підхопив її, не давши вдаритися головою об холодний камінь.

- Людо! Людмило! - його голос зірвався на крик, у якому змішалися жах і розпач.

Вона була в його руках - легка, наче пір’їнка, в цій своїй світлій сукні, яка тепер здавалася саваном. Її дихання було поверхневим, майже непомітним, а серце, яке він так відчайдушно намагався вберегти від болю, тепер вимагало боротьби, до якої він був не готовий.

Борис притис її до себе, не звертаючи уваги на те, що його власні руки тремтять. Він відчував, як крізь тонку тканину її сукні пробивається холод - той самий холод, про який вона щойно сказала.

- Дихай, Людо, чуєш? Тільки дихай, - він судорожно почав шукати телефон у кишені, намагаючись однією рукою підтримувати її голову. - Я зараз… я викличу лікаря, я зроблю що завгодно…

Він кричав у ніч, не звертаючи уваги на тишу вілли, не зважаючи на те, що зовсім поруч Марина, мабуть, уже біжить до свого Хав’єра, поки тут, за кілька метрів, світ Бориса почав остаточно руйнуватися. Він схилився над нею, притискаючись чолом до її холодного чола, і вперше за багато років молився - не за гроші, не за справи, а за те, щоб цей момент не став фінальним.

- Ти обіцяла, - шепотів він, і сльози, гарячі й солоні, падали на її бліді щоки. - Ти обіцяла, що ми будемо разом. Не смій залишати мене зараз. Не смій…

Він підняв її на руки - не як скарб, а як єдине, що мало значення в цьому всесвіті - і, нехтуючи всіма правилами, побіг до дверей вілли, вглиб будинку, де ще жевріло світло, надіючись, що встигне відвоювати у долі хоча б ще одну годину.

У будинку Хав’єра панувала зовсім інша атмосфера. Тут не було гнітючої розкоші вілли Бориса; це було помешкання лікаря - світле, затишне, з полицями, заставленими медичними книгами, і запахом свіжозвареної кави. За вікном шуміло нічне море, але тут було тихо.

Вони сиділи поруч на невеликому дивані. Марина, втомлена, але з очима, що світилися від відчуття свободи, тримала в руках телефон. Хав’єр обережно обробляв їй ногу, його пальці торкалися шкіри так ніжно, що Марина щоразу здригалася від хвилі тепла.

Вони обмінювалися короткими фразами через перекладач, намагаючись знайти компроміс: «Я знайду спосіб повернутися,» - писала Марина, і в її очах було більше відчаю, ніж впевненості. «Я буду чекати тебе тут, скільки б часу це не зайняло,» - відповідав Хав'єр, обережно торкаючись її пальців.