Частина 15

Повітря на віллі було важким, просякнутим ароматом нічних квітів, що тільки підсилювало відчуття тривоги. Коли машина зупинилася біля воріт, серце Марини вдарило в ребра з такою силою, що, здавалося, це чути в усьому салоні.

Під самісінькими воротами, спираючись на кам'яну огорожу, стояв Хав'єр. Він був у своїй світлій сорочці, злегка розстебнутій на комірі. Його темні очі, в яких завжди читалася професійна зосередженість лікаря, зараз світилися чимось іншим - неспокоєм і надією.

Людмила, ледь помітивши його, коротко кивнула Марині: «Йди».

Марина вийшла з машини, відчуваючи, як кожен крок віддається легким болем у травмованій нозі, але зараз вона про це забула. Хав'єр зробив крок назустріч, його постать у сутінках здавалася силуетом з іншого, набагато кращого життя.

- ¡Buenas noches! - його голос пролунав низько, з тим самим оксамитовим акцентом, від якого в Марини перехопило подих. - Marina, cómo está su pierna?

Він не запитав, як вона себе почуває загалом. Він запитав про її ногу. Це було так по-хав'єрівськи - турботливо, професійно, але в кожному звуці відчувалося тепло вчорашньої ночі, яка змінила все між ними. Марина зрозуміла його без перекладача. Вона не знала іспанської, а він ледь зв'язував слова українською, але в цей момент слова були зайвими. Мова дотиків, поглядів і вчорашньої близькості була куди красномовнішою.

Марина відчула, як по шкірі пробігли мурахи. Вона знала, що в неї лічені хвилини - Людмила та Олена чекають всередині.

Вона не стала намагатися вимовити це вголос, знаючи, що заплутається. Швидкими, тремтячими пальцями вона відкрила нотатки в телефоні й почала набирати текст, перекладаючи його через сервіс:

«Мені треба зібрати речі. Почекай мене».

Вона розвернула екран до Хав'єра. Він прочитав повідомлення, і його обличчя на мить змінилося. Він перевів погляд з телефону на очі Марини. В його погляді було стільки запитань.

Хав'єр обережно взяв її за руку, торкнувшись кінчиками пальців її зап'ястя - дотик, який миттєво воскресив у пам'яті все, що відбувалося між ними вчора.

- Bien, - тихо сказав він, киваючи. - Yo espero. (Я чекаю).

Він відступив на крок, даючи їй простір, але його очі не відпускали її. Марина розвернулася і, прикульгуючи, поквапилася до входу на віллу. Вона знала: кожна секунда на рахунку, і цей чоловік - єдине світло в цьому небезпечному іспанському лабіринті.

Марина піднялася сходами, відчуваючи, як пульсує біль у нозі, але внутрішній адреналін був сильнішим.

Людмила сиділа на краю ліжка посеред розкиданих речей. Її багаж був уже майже зібраний, але сама вона виглядала як людина, з якої щойно витягли хребет. Вона була блідою, як іспанський мармур, а її дихання було уривчастим.

- Що з вами? - Марина кинулася до неї, забувши про власну втому. - Знову накриває? Це через той інцидент у ресторані? Лікаря покликати?

Людмила повільно підняла руку, зупиняючи Марину. Вона виглядала вразливою - маска «світської левиці» остаточно сповзла, оголюючи справжній біль.

- Ні… просто стара втома, - прошепотіла вона, заплющивши очі. - Зараз пройде. Дай мені… ось той пакет на кріслі. Там ліки.

Марина миттєво підхопила пакет, витягла з нього потрібний флакон і допомогла Людмилі прийняти таблетки. Коли жінка трохи заспокоїлася, Марина обережно опустилася поруч на ліжко. У кімнаті панували напівморок і запах валізи - передчуття неминучого від’їзду.

Марина взяла Людмилу за руку - її пальці були крижаними. Цей жест підтримки раптом став точкою неповернення. Сльози, які Марина стримувала весь вечір, переповнені напругою та страхом за власне майбутнє, прорвалися назовні.

- Людмило, що мені робити? - схлипнула вона, відчуваючи, як тепла крапля падає на руку жінки. - Я… я закохалась. У Хав’єра. Це сталося так швидко, так безглуздо… я навіть не знаю, як ми будемо говорити, я не знаю його мови, але мені здається, що я вперше в житті дихаю на повні груди. І тепер я не знаю, що робити.

Людмила повільно відкрила очі. У них не було ні іронії, ні холодного розрахунку - лише глибокий, майже материнський сум. Вона міцно стиснула руку Марини.

- Мила моя, - тихо промовила Людмила, і її голос ледь тремтів. - Ти запитуєш мене про кохання? Борис - це моє перше, справжнє кохання. Все, що було в моєму житті після нього - усі ці чоловіки, успіх, розкіш - це лише жалюгідні, бліді копії того, що ми мали колись. Він спалив моє серце ще в молодості, і з того часу я шукала той вогонь у кожному, але ніхто не міг його замінити.

Людмила гірко всміхнулася, і в цій усмішці було стільки самоїдства, що Марині стало ніяково.

Вона зробила паузу, пильно дивлячись у заплакані очі Марини.

- Ти маєш шанс, якого ніколи не мала я. Якщо він чекає під воротами йди до нього. Не озирайся, не думай про «нормальнее» життя, не думай про те, що скажуть люди. Іспанія дає нам вогонь, але цей вогонь спалює все, що ти знала раніше.

Марина кивнула, витираючи сльози. Це було не просто запитання, це було благословення.

- Тоді збирай речі, - Людмила різко підвелася, незважаючи на слабкість, і вказала на невелику валізу Марини. - Хав’єр не буде чекати вічно. Якщо хочеш я можу взяти твої речі, зустрінемось в аеропорту.