Частина 14

Вони вийшли з магазину. Олена більше не виглядала як ворог. Вона тримала в руках невеликий пакет, наче це був якийсь тендітний артефакт, що міг розсипатися від одного необережного руху.

Сонце нещадно палило, але Марина майже не відчувала спеки. Вона стояла на гамірній вулиці, де запах смажених каштанів змішувався з ароматом парфумів та дорогих сигар, і раптом усвідомила: це все закінчується. Через кілька годин цей галас стане просто спогадом, а Хав’єр… Хав’єр залишиться тут, у країні, де час тече інакше.

Людмила поруч щось жваво розповідала, намагаючись підтримати Олену, але Марина вже не чула слів. Вона дивилася на горизонт, де море зливалося з небом, і відчувала, як усередині все стискається від передчуття розлуки. Вона отримала те, чого не очікувала - відчайдушну іспанську пристрасть, - і тепер боялася, що, повернувшись додому, вона просто не зможе жити так, як раніше. Вона не просто везла додому шовковий шарф чи сувеніри. Вона везла в собі частинку іншої Марини, яка більше ніколи не погодиться на «нормальнее» життя без вогню в очах».

Сонце вже почало хилитися до заходу, заливаючи вулиці міста бурштиновим світлом, коли вони вирішили зробити зупинку в невеликому кафе, захованому в затінку старого кам’яного будинку.

Це було типове іспанське місце - просте, але з особливим духом. Стіни, обкладені прохолодною розписаною плиткою «азулежу», створювали відчуття свіжості навіть у таку спеку. У повітрі витав густий аромат міцної кави, змішаний із запахом оливкової олії, свіжоспеченого хліба та ледь вловимими нотками морської солі. Під стелею повільно обертався масивний дерев'яний вентилятор, розганяючи задуху, а на столиках стояли маленькі керамічні глечики з холодною сангрією, в яких весело дзвеніли кубики льоду.

Але атмосфера за їхнім столиком зовсім не відповідала легкості цього місця. Настрій був пригніченим, ніби невидима хмара нависла над ними, витісняючи будь-які розмови.

Людмила дивилася кудись убік, крутячи в руках тонку ніжку келиха, її обличчя вперше за весь час видавало втому. Олена, розвалившись у плетеному кріслі, з ненавистю розглядала келих, ніби він був винен у всьому, що з нею сталося.

Марина мовчала. Вона дивилася, як у високому скляному келиху грають промені сонця, але думки її були далеко від цього кафе.

Вона думала про той самий ніжний, але водночас владний погляд Хав’єра, який вона відчувала на собі навіть зараз, на відстані кварталів. Марина згадувала кожен рух його рук, іспанські слова, що досі відлунювали в голові, як заклинання. Вона усвідомлювала, що це кафе - це «перевалочний пункт», остання точка спокою перед справжнім штормом.

Марина думала про те, що її життя вдома - з його розміреним ритмом, звичними справами і тишею - тепер здається їй чужим, майже нереальним. Вона запитувала себе: чи справді вона готова відмовитися від цієї п'янкої іспанської свободи, від небезпечного, але такого живого Хав’єра? Чи, можливо, те, що вона відчувала до нього, - це просто наслідок цієї магічної, гарячої Іспанії, яка витягує на поверхню все приховане?

Тишу, що нависла над столиком, раптом порушив гучний звук повідомлення. Олена різко підвела голову, і в її очах на мить промайнуло щось схоже на страх. Вона швидко дістала телефон, глянула на екран і нервово сховала його назад у сумочку.

- Це Андрій, - кинула вона сухим, майже механічним тоном. - Питав, чи ми ще не встигли загубитися. Машина буде за десять хвилин.

Людмила нарешті випрямилася, її обличчя знову набуло маски світської левиці, хоча в очах все ще жевріла втома.

- Десять хвилин, - повторила вона, ніби рахуючи залишки свого життя в цьому місті. - Що ж, Марино, вип'ємо цю сангрію до дна. Мабуть, це все, що ми зможемо забрати з собою з цієї Іспанії.

Марина піднесла келих до губ. Напій був холодним і солодким, з ледь відчутною гірчинкою вина. Вона дивилася на своїх супутниць - Олену, що стала якоюсь прозорою від власного болю, і Людмилу, яка намагалася врятувати їх обох - і відчула дивний спокій.

- Я не хочу її допивати, - тихо сказала Марина, поставивши келих на стіл. - Я хочу, щоб цей смак залишився таким, яким він є зараз. Незавершеним.

Олена здивовано глянула на неї, і в цьому погляді Марина вперше побачила не ворожнечу, а щось на кшталт болісного визнання.

- Незавершене завжди мучить сильніше, - процідила Олена, підводячись з крісла. - Ходімо.

Вони підвелися, і момент «перевалочного пункту» закінчився. За дверима кафе на них вже чекав гуркіт міста і чорний позашляховик, який мав відвезти їх до фіналу цієї історії.

Коли позашляховик зупинився біля ресторану Бориса, повітря здавалося наелектризованим. Тераса, що нависала над морем, була заставлена свічками, а на столі чекали найкращі вина та наїдки.

Коли всі сіли за стіл, Борис не почав вечерю. Він мовчки підняв келих, але його погляд був прикутий лише до Людмили. У цьому погляді Марина побачила щось таке, чого ніколи раніше не помічала.

- Ми не просто вечеряємо, - голос Бориса прозвучав глухо, але впевнено. - Сьогодні останній вечір. І я вирішив, що деякі речі не можна відкладати назавжди.

Він підвівся, і в ресторані запала важка тиша. Андрій, що сидів навпроти, насупив брови, явно не розуміючи, до чого веде батько. Олена нервово смикнула келих, її пальці побіліли від напруги.