Частина 13

Хав’єр відсторонився лише на мить, важко дихаючи. Його руки все ще були на її талії, притискаючи до себе так близько, що вона відчувала кожне тремтіння його тіла. Він дивився на неї з таким виразом, ніби вона була єдиним реальним об'єктом у цьому примарному світі, де за вікном ховаються Борис і небезпека.

Він знову щось прошепотів - знову ці іспанські слова, які звучали як музика, груба і водночас ніжна. Він підняв руку і торкнувся її щоки, великим пальцем провівши по нижній губі.

- Te quiero… - він сказав це майже пошепки, ніби боячись порушити момент. - No, te necesito. (Я хочу тебе… Ні, я потребую тебе).

Марина не знала перекладу, але вона бачила в його очах відчай. У цьому просторому, напівтемному будинку вона нарешті відчула себе живою.

Він підхопив її на руки - легко, наче вона нічого не важила - і зробив крок углиб кімнати, до великого вікна, крізь яке пробивалося місячне світло.

Ранок після такої ночі ніколи не буває спокійним.

Сонце ледь пробивалося крізь важкі штори вілли Хав’єра, розрізаючи напівтемряву кімнати тонкими золотистими смугами. Марина прокинулася першою. Вона відчувала дивну легкість, яку не могла пояснити навіть сама собі: наче той важкий панцир страху, який вона носила місяцями, нарешті дав тріщину.

Поруч, дихаючи рівно і глибоко, спав Хав’єр. Його обличчя, розслаблене уві сні, здавалося зовсім іншим - без тієї професійної стриманості, яка завжди була його захисною маскою.

Раптом тишу розірвав різкий звук. Телефон. Екран спалахнув, висвітлюючи ім’я: «Людмила Петрівна»

Марина відчула, як серце зрадницьки підстрибнуло, коли побачила ім'я «Людмила Петрівна» на екрані. Її старша подруга, її опора, яка завжди відчувала, коли Марина потрапляла в біду. Вона простягнула руку до телефона, але Хав'єр, який до цього моменту здавався глибоко сплячим, раптом перехопив її зап'ястя.

Його очі були напівприплющені, але в них грало те саме темне, владне полум'я, що й вчора ввечері. Без жодного слова, з грацією хижака, він м’яко, але дуже наполегливо потягнув її назад, на подушки. Його обійми були настільки сильні й водночас ніжні, що Марина на мить забула, навіщо взагалі тягнулася до телефона.

Телефон продовжував вібрувати, розриваючи тишу спальні. Людмила дзвонила вдруге, наполегливо, відчуваючи недобре.

Марина, намагаючись опанувати збивне дихання, вирвала одну руку і нарешті прийняла виклик.

- Алло, Людо... - її голос пролунав хрипко, зовсім не так, як вона планувала. Вона відчула, як рука Хав'єра перемістилася вище, відверто перешкоджаючи будь-якій серйозній розмові.

- Марино? Ти де?- голос Людмили в слухавці звучав стривожено. - Коли ти повернешся?

Марина здригнулася, відчуваючи гарячий подих Хав'єра на своєму плечі. Він явно не збирався її відпускати, а кожен його дотик змушував її забувати, що вона взагалі повинна кудись йти.

- Людо, я… - Марина коротко зітхнула, намагаючись не видати свого збудження. - Все добре, не хвилюйся. Я тут… Буду скоро, обіцяю. Просто дай мені ще трохи часу, добре?

- Ну, дивись мені, - проворчала Людмила, хоча в її голосі почулося полегшення. - Остання доба все-таки!

Марина натиснула «відбій» і кинула телефон на край ліжка, забувши про нього наступної ж миті.

Марина переступила поріг вілли Бориса, відчуваючи дивну суміш тріумфу та тривоги. У вітальні панувала тиша, яку можна було різати ножем. Сніданок давно закінчився: на столі залишилися лише недопиті чашки холодної кави та напівпорожні тарілки з десертами, які ніхто не доїв.

Олена сиділа в кріслі біля панорамного вікна. Вона виглядала зовсім не так, як зазвичай - її ідеальна зачіска була трохи розтріпаною, а в очах, звиклих метати блискавки, застигла порожнеча. Вона дивилася на море, навіть не повернувши голови, коли увійшла Марина. Олена зрозуміла: Хав’єр не просто пішов, він зробив вибір, і цей вибір був назавжди. Вона програла, і це відчувалося в кожному її напруженому русі, у кожній складці на сукні.

Марина зупинилася на порозі, не знаючи, що сказати, але тут у вітальню увійшла Людмила. Вона виглядала зібраною і рішучою, ніби жодні драми світу не могли зіпсувати її плани на останній день відпустки.

Людмила підійшла до Марини, пильно оглянула її - розпалені очі, ледь помітний рум’янець, який неможливо було приховати - і ледь помітно, майже по-змовницьки, підморгнула. Вона не стала ставити зайвих запитань.

- Ну що, моя люба, досить цих похмурих стін, - гучно промовила Людмила, і її голос пролунав у тиші вілли, як постріл. - Ми тут заради того, щоб відпочити. Пропоную сьогодні шопінг. Справжній, великий шопінг. Треба витратити всі гроші, які ми не встигли витратити за цей тиждень, і повернутися додому з почуттям, що ми взяли від цього місця все.

Олена нарешті повільно повернула голову. Її погляд був сповнений такої отруйної ненависті, що Марина мимоволі зробила крок назад.

- Шопінг? - Олена видавила з себе щось схоже на сміх, який більше нагадував сухий хрип. - Чудова ідея. Справді. Купіть собі щось дороге, щоб заповнити внутрішню порожнечу.

Збори на віллі перетворилися на своєрідний ритуал, наповнений напругою, яку намагалися маскувати буденними розмовами.