Частина 12

Вона підійшла до журнального столика, тремтячими пальцями дістала з косметички невеликий футляр з ліками. Хав’єр мовчки спостерігав за нею, його професійний погляд став гострим, як скальпель.

- Людмило, я лікар. Я не можу просто "заспокоїти" Бориса, якщо не знаю реальної клінічної картини, - відповів він спокійно, хоча в очах блиснула тривога.

Вона зітхнула, закрила очі й вимовила діагноз, який довгий час був її головним секретом:

- У мене ідеопатична гіпертрофічна кардіоміопатія з вираженою аритмією. М’яз мого серця просто затовстий, він не дає йому нормально качати кров, коли я хвилююся або перевтомлююся. Будь-який сильний сплеск адреналіну - і серце може зупинитися. Це не просто "стрибок тиску", як я сказала Борису. Це бомба сповільненої дії, Хав’єре.

Хав’єр підійшов ближче, беручи її за руку. Його пальці нащупали її пульс - він був хаотичним, переривчастим.

- Людмило, це надзвичайно серйозно. Вам потрібна термінова операція, а не їхати додому, - його голос став м’яким, майже батьківським.

- Борис не повинен дізнатися, - вона подивилася на нього з благанням. -Я хочу прожити ці дні - цей останній день - як вільна жінка. Як людина, а не як хворий орган. Хав’єре, будь ласка... скажіть йому, що це нервове виснаження на фоні сонячного удару. Випишіть мені якісь заспокійливі, які знімуть симптоми, щоб я змогла долетіти додому.

Хав’єр мовчав, обдумуючи її слова. Він знав, що як лікар він зобов'язаний діяти інакше, але як людина - він бачив ту саму беззахисність, яку щойно бачив у Марини.

- Якщо я це зроблю, - нарешті промовив він, - ви маєте пообіцяти мені одну річ. Щойно ви приземлитесь у себе вдома, ви ляжете в клініку. Не через тиждень, не через місяць. Одразу.

Людмила ледь помітно кивнула.

- Обіцяю. Просто... допоможіть мені сьогодні. Борис не відстане, поки не почує від вас "діагноз".

Хав’єр відпустив її руку, підійшов до дверей і відчинив їх. Перед ними стояв Борис - його обличчя було напруженим, очі шукали будь-яку ознаку біди.

Хав’єр вийшов на коридор, виглядаючи максимально зосередженим і професійним. Він зустрівся з поглядом Бориса і спокійно вимовив:

- У Людмили сильний нервовий зрив, спричинений екстремальним стресом та перевтомою, на фоні сонячного удару. Її серце - в нормі, але воно потребує спокою. Тільки повна тиша, відпочинок і легке заспокійливе, яке я зараз підготую. Це для неї зараз головна лікувальна терапія.

Борис видихнув, хоча підозра все ще читалася в його очах. Але він кивнув, вдячний за те, що не почув того, чого боявся найбільше.

Хав’єр повернувся до Людмили, яка стояла в тіні кімнати. Вона ледь помітно посміхнулася - слабко, але вдячно.

- Йдіть, Хав’єре, - голос Людмили ледь чутний, виснажений. Вона навіть не дивиться на нього, дивлячись у далечінь крізь відчинене вікно. - Ви зробили свою справу. Мені потрібно побути одній, щоб серце знову почало битися в моєму власному ритмі.

Хав’єр вийшов у коридор, прикривши за собою двері. Вечір уже повністю вступив у свої права: море за вікнами вілли перетворилося на суцільну чорнильну безодню, а в повітрі завис важкий, солодкий аромат нічних квітів, що вривався крізь відчинені тераси.

Він завмер, відчувши, як м’язи спини мимоволі напружилися. У кінці коридору, біля виходу на терасу, стояла Марина. Вона виглядала загубленою в цьому напівтемному просторі, наче чекала на знак, який допоможе їй зрозуміти, куди йти далі.

Поруч із нею, наче хижак, що вичікує, стояла Олена з келихом вина в руках. Її погляд був прикутий до Хав’єра - гострий, майже болісно-інтенсивний. Коли їхні очі зустрілися, Олена ледь помітно, але з фанатичною силою стиснула ніжку келиха; її пальці побіліли, наче вона намагалася задушити саму надію. Вона бачила все: як він шукав Марину очима, як кожна його клітина тягнулася до цієї дівчини.

- Ну що, лікарю? - голос Андрія, що виник з темряви позаду дружини, прозвучав сухо і зневажливо. - Врятували нас від чергової істерики?

Хав’єр проігнорував Андрія, не нагороджуючи того навіть поглядом. Він перевів усе своє єство на Марину. У цьому вечірньому світлі вона здавалася такою тендітною, що в ньому спалахнув непереборний інстинкт: сховати її, забрати з цієї вілли, вберегти від задушливої атмосфери.

- Марино, - промовив Хав’єр. Його голос був рівним, але в ньому відчувалася сталева рішучість, що не терпіла заперечень. - Твій стан вимагає спокою. Я маю дещо, що допоможе зняти набряк, та й… нам варто обговорити курс реабілітації. У більш спокійній обстановці.

Олена різко відставила келих на мармуровий стіл. Метал дзенькнув об камінь, наче постріл у цій тиші.

Хав’єр зробив крок до Марини, скорочуючи відстань до критичної. Він бачив, як у її очах, що ще мить тому були повні страху, проблиснуло розуміння. Він пропонував їй не просто лікування - він пропонував їй втечу, ковток повітря посеред їхньої клітки.

Марина кинула короткий погляд на Олену - на її застигле, перекошене від прихованих ревнощів обличчя - і на Андрія, який з підозрою насупився. Вона зробила свій вибір. Її пальці несміливо, але впевнено лягли в долоню Хав’єра.

Він не сказав більше ні слова. Лише легким рухом повів її до виходу, залишаючи вітальню позаду. Їхні кроки швидко розчинялися в шумі нічного прибою.