Частина 10

Повернення на берег нагадувало повернення з іншого світу. Яхта, що раніше здавалася символом розкоші, тепер виглядала як місце злочину, на якому залишилися сліди їхнього спільного потрясіння. Коли кіль нарешті вперся в пісок, повітря видалося їм густим, майже нерухомим - тут, на суші, земля не хиталася, але в душі кожної з трьох жінок продовжував вирувати шторм.

Вони опустилися на вологий пісок, не в силах зробити й кроку до вілли. Людмила, чиї руки все ще дрібно тремтіли, обхопила Олену за плечі, притискаючи її до себе з такою силою, ніби шукала захисту в тій, хто хвилину тому була ледь не причиною трагедії.

- Дякую... - шепотіла Людмила, і в її голосі, зазвичай стриманому, тепер звучали сльози. - Ти подарувала їй друге життя.

Марина, бліда, з волоссям, що злиплося від солоної води, сиділа поруч, спираючись на руки. Її погляд був спрямований у море, де яхта Майкла самотньо гойдалася на хвилях. Вона повільно повернула голову до Олени, і в цьому погляді була така дитяча, беззахисна вдячність, що Олену ледь не знудило.

- Я ніколи не забуду цього, Олено, - ледь чутно промовила Марина. - Ти... ти ризикнула всім заради мене.

Олена лише кивнула, відчуваючи, як у грудях з кожним вдихом росте клубок з брехні. Вони мовчки домовилися: жодного слова чоловікам. Для Бориса це стало б черговим доказом «небезпечності» Олени, а Хав’єр… Олена не хотіла думати про те, як палко він міг би її зненавидіти, дізнавшись, що її холодні ігри ледь не забрали найдорожче в його житті.

Жінки привели себе до ладу в гостьовому туалеті пристані: змили сіль, розчесали мокре волосся. Дзеркало відображало трьох чужих одна одній жінок, які намагалися наклеїти на обличчя маски нормальності. Коли вони повернулися на віллу, там панувала дивна, майже стерильна тиша. Чоловіків не було - Борис з Андрієм поїхали у свій ресторан обговорювати справи.

Вони розійшлися по кімнатах, але побути наодинці було гірше, ніж бути разом. Через пів години вони зустрілися на кухні. Світло ламп здавалося занадто яскравим, різало очі, які ще пам’ятали темряву морської безодні.

- Треба щось приготувати, - сказала Олена, дістаючи ніж. Її руки рухалися автоматично, наче в робота. - Скоро повернуться чоловики.

Вони почали готувати. Це виглядало як сюрреалістичний ритуал: троє жінок, які щойно пройшли через межу життя і смерті, нарізали овочі, смажили м’ясо, розкладали серветки.

На кухні панувала важка, гнітюча тиша, яку розрізав лише ритмічний стукіт ножа Олени об дошку. Марина, все ще бліда, тремтячими руками мила овочі, а Людмила, намагаючись відволіктися від жахливих спогадів, відкрила шафку з вином.

- Любі мої, нам треба неодмінно відсвяткувати наше повернення, - голос Людмили звучав неприродно дзвінко, майже істерично. Вона дістала з холодильника ту саму пляшку вина, яку вони з Борисом не допили - дорогу, витриману, із глибоким рубіновим кольором.

Вона зробила крок до столу, щоб взяти келихи, але раптом її обличчя зблідло до кольору крейди. Людмила схопилася за серце, її очі закотилися, і вона, не встигнувши навіть зойкнути, рухнула на підлогу. Пляшка вислизнула з її рук і з гучним дзвоном розбилася об плитку, розливши вино, що нагадувало калюжу крові.

Марина скрикнула і кинулася до неї:

- Людмило! - вона почала трясти її за плечі, але жінка була нерухомою.

Олена відкинула ніж убік. Серце зупинилося на мить, а потім забилося з подвійною силою. В її голові пронеслося: "Це все. Нерви не витримали. Зараз приїдуть чоловіки, побачать її в такому стані, і всі питання полиються рікою".

Олена підскочила до Людмили, відчуваючи під ногами липке вино та гострі скалки скла. Вона схопила її за зап’ястя - пульс був, але слабкий, переривчастий.

- Вона просто знепритомніла, - кинула Олена, хоча руки в неї знову дрібно тремтіли. - Шок, перевтома, алкоголь на порожній шлунок. Марино, не істери, принеси води і рушник!

Але в цей момент у коридорі почулися важкі кроки. Двері вілли відчинилися - Борис та Андрій повернулися раніше.

- Що тут за галас? - голос Бориса пролунав як грім.

Вони ввійшли на кухню і завмерли: на підлозі серед розбитого скла та червоної калюжі лежить Людмила, Марина над нею плаче, а Олена стоїть з переляканим виразом обличчя, намагаючись привести Людмилу до тями.

Борис кинувся до них, відштовхнувши Олену. Його обличчя перекосилося від люті й страху.

- Що ви з нею зробили?! - проричав він, дивлячись на Олену так, ніби вона власноруч отруїла.

Марина, захлинаючись сльозами, ледь вимовила:

- Ми... ми просто хотіли випити... вона просто впала...

Андрій підбіг до Олени, намагаючись схопити її за плечі, але вона відсахнулася, відчуваючи, що її "ідеальна картинка" руйнується прямо на очах. Борис схилився над Людмилою, і в цей момент вона ледь помітно ворухнула повіками.

Людмила поворухнулася, і цей рух був наче грімовий удар посеред тиші. Вона повільно розплющила очі, злегка нахмурилася, наче прокинулася після дивного сну, і спробувала сісти, спираючись на руку, що була заляпана вином.

Борис, чиє обличчя було білішим за крейду, миттєво підхопив її під лікті. Його пальці вп’ялися в її плечі - не від ніжності, а від напруги, що розривала його зсередини.