Частина 9

Поки Борис і Людмила, забувши про вік та статуси, ділили на двох дешеву піцу, повернулись Андрій з Оленою.

-Вибачте що заважаєм, ми швиденько пройдемо до себе. – сказав Андрій.

Вони піднялись до своєї кімнати. Олена  подивилась у дзеркало. Її обличчя було маскою спокою, але пальці, що стискали телефон, дрібно тремтіли.

- Скоро приїде Марина, хочу їх з Людмилою запросити на прогулянку на яхту. Не міг би ти домовитися з Майклом, щоб він підготував свою яхту? Будь ласка.

- Так він ії ще не відремонтував.

- Андрій, вже за декілька днів Марина з Людмилою поїдуть додому. Хоча дивлячись як Борис себе поводить, то вже не впевнена чи поїде Людмила Петрівна додому. Так от я хочу щоб вони насолодились кожною хвилиною відпочинку.

Борис домовився з Майклом і дав Олені його номер.

«Це просто , - прошепотіла вона сама до себе, виправдовуючи холодок усередині. - Я просто захищаю своє. А Марина... вона надто молода, щоб зрозуміти, як працює цей світ».

Олена відклала телефон. Вона відчула дивну втому. Кожен крок вимагав такої концентрації, що вона починала забувати, хто вона є насправді.

- Олено, Я думав про те, що ти сказала... про батька. Це справді можливо? Що він одружиться з Людмилою?

Олена миттєво змінила вираз обличчя. Вона підійшла до нього, поклала руки на плечі, вкладаючи в цей жест усю свою «любов» і «турботу».

- Андрію, я просто хочу, щоб ми були в безпеці. Ми не можемо дозволити цьому «привиду» з минулого зруйнувати наше майбутнє.

Спека почала трохи спадати, поступаючись місцем передвечірній духоті. Олена була як натягнута струна. План був у дії: вона переконала Андрія, що «дівчатам треба побути разом, зміцнити родинні зв’язки».

Марина з’явилася на терасі, коли сонце вже почало хилитися до обрію. Вона виглядала розквітлою - очі сяяли, а на обличчі блукала легка, задумлива посмішка. Очевидно, прогулянка з Хав'єром не пройшла даремно.

Олена приховала гримасу відрази.

- О, Марино, нарешті! - вона максимально приязно посміхнулася. - Ми вже чекаємо на тебе. Людмило, ви ж не будете проти прогулянки на яхті втрьох. Тільки дівчата.

Людмила, яка виглядала сьогодні якось особливо м’яко і спокійно, кивнула.

- Звісно, поїдемо. Мені самій хочеться трохи свіжого повітря.

Коли вони під’їхали до пристані, яхта вже погойдувалася на спокійних, майже маслянистих хвилях. Човен був невеликий, але вишуканий. Майкл - мовчазний чоловік із засмагою, що перетворювала його шкіру на темно-коричневу шкіру, - мовчки кивнув Олені.

Олена відчула, як серце пришвидшило темп. Вона ще не знала точно, що саме має статися, але інтуїція підказувала: це має бути щось.

Коли вони відчалили від берега, Марина сіла на кормі, дивлячись на далекий силует вілли.

- Тут так гарно... Хав’єр сказав, що море сьогодні дуже неспокійне, - прошепотіла вона, не звертаючись ні до кого конкретно.

Олена підійшла до неї, тримаючи в руках тацю з келихами вина.

- Та ну, Марино? - Олена підійшла ближче, акуратно ставлячи келих перед дівчиною. - Ти знаєш, тут, у відкритому морі, все не таке, яким здається на березі. Особливо люди.

Людмила теж підійшла, примружившись від вітру.

- Що ти маєш на увазі, Олено?

- Я просто думаю, - Олена граційно сперлася на поруччя, спостерігаючи, як Майкл відійшов у кабіну, залишивши їх самих, - що ми всі тут граємо в ігри. От скажи, Марино, ти справді віриш, що лікар-сусід закохався в тебе з першого погляду? Це Іспанія. Тут кожен чоловік - актор, який грає свою роль.

Марина насупилася, її посмішка згасла.

- Чому ти це кажеш?

- Тому що я знаю Хав’єра краще, ніж ти, - Олена зробила паузу, спостерігаючи, як Людмила насторожилася. - І я знаю, що він ніколи не буває безкорисливим.

У цей момент яхту різко хитнуло. Хвиля, наче з нізвідки, вдарила в борт. Яхта хитнулася, келих у руках Марини вислизнув, і вона, намагаючись втримати рівновагу на своїй підлікованій нозі, оступилася. Вона вхопилася за край поруччя, але воно... несподівано піддалося.

Кріплення не витримало. Марина полетіла назад, прямо до борту, де загородження було ненадійним.

Крик Марини розітнув тишу моря. Олена застигла. Вона не планувала, що це станеться так швидко і так страшно.

Людмила, відкинувши всі сумніви, кинулася до неї, але в цей момент яхту накрило ще одним різким поривом вітру, і щогла, яка, здавалося, була надійно закріплена, загрозливо хитнулася в їхній бік.

Олена стояла, стискаючи руки в кулаки. У її голові промайнуло: «Це не я, це просто випадковість... Але якщо вона впаде, якщо вона зникне з поля зору...»

Олена відчула, як нудота підступає до горла. Вона не хотіла смерті. Вона хотіла лише повернути свою ідеальну картинку світу, де ніхто не загрожує її статусу, її шлюбу, її звичному порядку.

«Це не я, - відчайдушно благала вона саму себе, - це випадковість, вітер, Майкл… будь-хто, тільки не я».