Частина 8

Сонце досягло свого зеніту, і повітря над іспанським узбережжям тремтіло, наче нагріте лезо ножа. Небо перетворилося на безкрайню чашу з розплавленого кобальту, від якого не було жодного порятунку. Море внизу здавалося не водою, а рідкою ртуттю, що виблискувала так сліпучо, що боляче було навіть примружитись. Скелі, вкриті пожухлою хвоєю та випаленим сонцем чагарником, випромінювали гаряче марево. Навіть цикади примовкли під цим нещадним тиском літа, залишивши світ у задушливій, липкій тиші, яку порушував лише гул потужного двигуна автомобіля Андрія.

Олена сиділа на пасажирському сидінні, намагаючись не торкатися шкіряної оббивки, що розпеклася на сонці. Її сукня здавалася другою шкірою, а кожен вдих - спробою вхопити бодай краплю прохолоди.

Андрій вів машину впевнено, захоплено розповідаючи про справи в ресторані - цифри, постачальники, прибутки. Він не помічав, як його дружина перетворилася на статую з білого мармуру. Вона дивилася вперед, крізь лобове скло, але бачила лише очі Бориса у вітальні  ті холодні, аналітичні лещата, що стиснули її волю, виставляючи її на показ, мов комаху під склом.

«Він здогадався, це жахливо. Що робити? Борис знає все. А ще ця Марина... - думки в голові Олени розпеклися, як асфальт під колесами. - Вона липне до Хав’єра, сміється, а він... він дивиться на неї так, як колись дивився на мене. Я ненавиджу її. Скоріш би вона поїхала, скоріш би все це пекло закінчилося».

- Ти якась занадто тиха, - раптом зауважив Андрій, кинувши на неї швидкий погляд, сповнений турботи, яка зараз пекла сильніше за сонце. - Батько тебе чимось образив? Він часом буває... ну, знаєш, з характером старого генерала.

Олена здригнулася, наче від удару струмом. Її пальці, вчеплені в сумочку, де ще хвилину тому лежав флакончик, побіліли.

- Ні, Андрію, - її голос здригнувся, і вона швидко взяла себе в руки, примушуючи його звучати м'яко, майже ніжно. - Просто... спека. І ця нескінченна напруга. Мені здається, ми тут усі ходимо по лезу бритви. Твій батько... він тисне на мене. Я відчуваю себе під мікроскопом. А чи не здається тобі, що він готує якесь рішення, яке торкнеться нашого майбутнього?

Андрій розсміявся, поправляючи сонцезахисні окуляри, не помітивши того вогню ненависті, що спалахнув у її очах.

- Лезо бритви? Олено, це Іспанія. Батько просто хвилюється за свій спокій. А Людмила для нього - як привид з минулого.

Олена зжала зуби. «Привид», який зараз буквально зводить його з розуму. Вона відчула, як усередині прокинулося щось холодне і розрахункове. Час діяти.

- Ти впевнений, Андрію? - вона повільно поклала руку йому на коліно, відчуваючи, як він злегка напружився. - Людмила - це не просто спогад. Він хоче змінити все. Борис збирається одружитися з неї і відійти від справ, і, як мені здається, він готує ґрунт, щоб передати ресторан не тобі, а комусь...

Андрій змовк. Посмішка зникла з його обличчя, щелепи міцно стиснулися. Олена бачила, як зерно сумніву, посіяне нею, починає проростати.

- Що ти маєш на увазі? - спитав він сухо.

- Я просто бачу те, що ти ігноруєш, - відповіла вона, підкреслюючи кожне слово. - Давай швидше закінчимо ці справи, Андрію. Мені потрібно зосередитися на тому, як врятувати те, що належить нам. У мене є план, як змусити Людмилу розказати його справжні наміри, але нам треба діяти разом.

Олена відвернулася до вікна, посміхаючись холодно і небезпечно. Вона вже уявила, як після обіду заманить Марину на яхту. «Так, Марино, - думала вона, - ти так хочеш казки з іспанським лікарем? Я покажу тобі, що Хав’єр - це не принц, а хижак, який просто збирає колекцію розбитих сердець. А коли ти попливеш звідси в сльозах, я нарешті отримаю свій спокій. Але мені і Людмила потрібна щоб ніхто не здогадався що я винна.»

- Андрію, - промовила вона тихо, - давай скоріше закінчимо справи і поїдемо додому.

Андрій мовчки кивнув, втиснувши педаль газу. Машина рвонула вперед, залишаючи за собою лише хмару іспанського пилу та розпечену до краю напругу.

На віллі панувала тиша, порушувана лише ледь чутним гудінням кондиціонерів, що марно намагалися перемогти іспанську спеку. Борис стояв на терасі, він розумів: якщо він прийде з квітами чи запросить Людмилу в дорогий ресторан, вона просто розсміється йому в обличчя і назве «нудним дідом». Йому потрібно було щось, що змусить її згадати, чому колись, двадцять років тому, вона втратила голову.

На терасі, замість класичного столу зі свічками, Борис влаштував справжню «хуліганську» базу. Він виніс старий програвач, який дивом знайшов у коморі, і накрив стіл зовсім не так, як прийнято.

Людмила вийшла на терасу і завмерла. Замість білої скатертини - розстелені на підлозі яскраві пледи. Замість вишуканих страв  піца, причому явно замовлена з найдешевшої доставки, і кілька пляшок дешевого місцевого вина. А на програвачі хрипіла стара платівка з їхньою улюбленою піснею, яка «заїдала» на одному й тому самому місці, створюючи сюрреалістичний ритм.

Борис стояв поруч у розстебнутій сорочці, з волоссям, розтріпаним вітром, і з виглядом людини, яка готова до будь-якої дурниці.

Людмила сперлася на одвірок, розглядаючи цей цирк. Її очі блиснули.

- Борисе, ти що, з’їхав з глузду? - вона видала короткий, хрипкий смішок, дивлячись на піцу. -Ти збираєшся нагодувати мене цим «шедевром» гастрономії? Де твій срібний посуд, де твої офіціанти в білих рукавичках?