Частина 7

Автомобіль Хав’єра мчав уздовж узбережжя, де синє море зливалося з небом. Хав’єр, зосереджений на дорозі, час від часу кидав погляд на Марину, яка сиділа поруч, притискаючи до себе здорову ногу. У салоні панувала напружена тиша, переривана лише шумом вітру, що вривався крізь відчинені вікна.

На віллі залишалися тільки Борис і Людмила. Після того, як машина зникла за поворотом, на терасі стало майже фізично відчутно, як гусне повітря.

Борис стояв біля балюстради, розглядаючи краєвид, що став його життям останні роки. Він змінився: став жорсткішим, холоднішим, але в його очах, коли він дивився на Людмилу, все ще жевріло те саме світло, що й десятиліття тому.

- Ти все та ж, - нарешті промовив Борис, не обертаючись. - Все та ж легкість, все той же аромат, навіть тут, серед іспанських сосен.

Людмила, яка спостерігала за від’їздом Марини, повільно підійшла до нього. Вона була жінкою, яка вміла приймати час, не борючись із ним.

- А ти став схожим на цю землю, Борисе. Така ж суха, кам’яниста і закрита для сторонніх.

Борис обернувся. Його погляд був важким.

Він зробив крок до неї, порушуючи ту безпечну дистанцію, яку Людмила вибудовувала весь цей ранок.

- Ти знову розмовляєш зі мною, як із супротивником, - сказав він, голос його здригнувся, вперше втративши сталеву ноту. - Людмило. Залишся. Тут, зі мною.

Людмила завмерла. В повітрі зависло запитання, яке він не наважувався поставити. Але замість того, щоб кинутися в обійми або розплакатися - чого він, мабуть, підсвідомо очікував - вона лише граціозно вигнула брову і легким рухом поправила сонцезахисні окуляри.

- О, Борисе, - вона тихо засміялася, і в цьому сміху було стільки перцю, що в Бориса мимоволі напружилися щелепи. - Залишитися? Тобі не здається, що для такої пропозиції треба було хоча б запропонувати келих чогось міцнішого, ніж ця нудна ранкова кава? Ти ж знаєш, я не люблю спонтанних рішень, особливо якщо вони стосуються переїзду в пустелю до чоловіка, який став кам'янішим за власну віллу.

- Ти знову переводиш усе на жарт, - він зробив ще крок, майже впритул, і вона відчула тепло, що виходило від нього - те саме, що колись зводило її з розуму. - Я серйозно. У нас ще є час. Ми не повинні знову розлучатися.

Людмила відступила, але не тому, що злякалася, а щоб краще роздивитися його. Вона провела пальцем по мармуровій балюстраді, наче перевіряючи, чи реальний цей світ.

- «Ще є час»... Яке зворушливе формулювання, - вона іронічно примружилася. - Ти пропонуєш мені доживати віку в ролі «затишної тіні»? Борисе, любий, у мене ще занадто багато справ, щоб перетворюватися на декоративну рослину в твоєму саду.

- Ти незмінна, - він ледь помітно посміхнувся, і в цій посмішці було більше болю, ніж у всіх його словах.

- А ти - такий же впертий віслюк, яким був, - вона підійшла ближче і, зухвало торкнувшись кінчиками пальців його підборіддя, додала з тим самим саркастичним блиском: - Якщо ти хочеш, щоб я залишилася, тобі доведеться напружитися значно більше, ніж просто запросити нас у гості. Мені потрібні докази, мій дорогий кам'яний ідоле. І, будь ласка, без філософських розмов про «втрачені роки». Я ненавиджу драми. Особливо дешеві.

Вона розвернулася, витончено ступаючи по терасі, але Борис бачив, як тремтіли її плечі. Це була їхня гра  небезпечна, наповнена іскрими та взаємними докорами, але в цій грі було більше життя, ніж у всьому, що оточувало їх останні двадцять років.

- Добре, - тихо сказав він їй у спину. - Я готовий на докази. Починаючи з вечері. Тільки ти і я. Без сина, без Марини, без спогадів про те, хто кого кинув першим.

Людмила зупинилася, обернулася через плече, і її очі, як і двадцять років тому, обіцяли йому або рай, або пекло.

- Побачимо, Борисе. Побачимо, чи ти ще вмієш дивувати, чи перетворився на суцільну суху землю. А тепер, якщо не заперечуєш, я піду зроблю собі справжній коктейль. Сонце в Іспанії надто підступне для того, щоб бути тверезою поруч із тобою.

Вона пішла вглиб вілли, залишаючи Бориса стояти під палючим сонцем, людини, яка щойно отримала шанс на помилку, але зовсім не була впевнена, чи зможе її виправити.

Тим часом у машині Хав’єр різко звернув у бік дикої бухти. Він не запитував Марину, чи хоче вона туди. Він знав, що вона не відмовить.

- Твоя нога, - сказав він, коли вони зупинилися на пустельному піску. - Я маю перевірити фіксацію.

Це була лише формальність, привід для дотику. Коли Хав’єр почав обережно розбинтовувати її ногу, Марина відчула, як світ навколо звузився до його рук. Для неї це був перший виїзд за кордон, перша пригода, і цей чоловік - холодний, стриманий хірург - став для неї втіленням усього, про що вона читала в романах.

- Чому ти це робиш? - тихо запитала вона. - Я лише пацієнтка. За два дні ми поїдемо, і ти навіть не згадаєш мого імені.

Хав’єр завмер. Його обличчя, зазвичай маскоподібне, здригнулося.

- Ти з’явилася як хаос. Набрав він у перекладачі і дав ій прочитати.

Він не був схожий на того ввічливого лікаря з тераси. Зараз у ньому прокидалося щось небезпечне, іспанське.

Марина відчула, як у грудях щось обірвалося. Вона була наївним дівчам, а він  досвідченим чоловіком, який знав смак гри. Але її це не лякало. Навпаки - це вабило.