Частина 6

Тераса вілли була залита ранковим іспанським сонцем, але для Олени цей ранок був холодним, як лід. Андрій жваво обговорював плани на день, сидячи поруч із Борисом.

Борис сидів на чолі столу, свіжий, охайний, і сьогодні в його очах горіло щось таке, чого Олена не бачила раніше. Він часто кидав погляди на Людмилу, яка граційно підносила до вуст срібну ложечку. Між ними відчувалася тонка, невидима електрика - те, що залишається між людьми, які колись спалили мости, але через десятиліття знову знайшли іскру в попелі.

Олена намагалася зосередитися на своїй каві, але раптом відчула на собі погляд тестя.

- Олено, люба, - промовив Борис, перериваючи розмову сина. - Ти сьогодні якась мовчазна. Андрій каже, ти вночі погано спала. Знову не могла знайти собі місця?

Андрій відірвався від телефона:

- Так, ти виглядаєш так, ніби всю ніч будувала плани на захоплення світу. Все добре?

Олена здригнулася, намагаючись зберегти фарфорову маску спокою.

- Просто втомилася, Андрію. Вчорашній день був насиченим.

Борис повільно поставив горнятко. Він нахилився вперед, і його голос став тихим, але в ньому відчувалася сталь, яку могли почути лише двоє  він і Олена.

- Насиченим... це вдале слово.

Борис не відвів погляду від невістки. Його посмішка була хижою.

Марина, не помічаючи напруги, втрутилася:

- Олено, Хав’єр має заїхати зранку, а потім ми могли б кудись поїхати.

При імені Хав’єра Олену ніби вдарило струмом. Вона побачила, як пальці Бориса на мить стиснулися навколо чашки, він явно знав, хто приїде до Марини, і це йому не подобалося не менше, ніж нічні прогулянки Олени.

- Так, - холодно відповіла Олена, дивлячись прямо в очі тестю. - Із задоволенням.

Борис задоволено відкинувся на спинку стільця і знову подивився на Людмилу. В його очах знову засвітилася ніжність, але Олена знала: це лише затишшя перед бурею. Він пообіцяв їй «неприємності», і він не жартував.

За годину розслаблена атмосфера сніданку була порушена звуком двигуна, що впевнено наблизився до входу. Хав’єр приїхав точно за розкладом.

Коли він з’явився на терасі, в повітрі, здавалося, стало менше кисню. Він був у легкому лляному костюмі, з тим самим холодним, професійним виразом обличчя, який так майстерно приховував усе, що сталося між ним та Оленою минулої ночі.

Марина, побачивши його, миттєво просіяла. Біль у нозі, здавалося, відступив на другий план.

- Хав’єре! - вигукнула вона, намагаючись підвестися, але знову скривилася. - Я вже боялася, що ви затримаєтеся.

Хав’єр підійшов до неї швидким, впевненим кроком. Його погляд на мить ковзнув по обличчю Олени, затримавшись на частку секунди довше, ніж вимагала ввічливість, але в його очах не було нічого, крім лікарської стриманості. Олена відчула, як всередині все стиснулося в тугий вузол люті й безсилля.

- Пацієнти не повинні чекати, - тихо сказав він, схилившись над Мариною. – «Давайте я допоможу вам дістатися до машини. Ваша нога потребує спокою, а не цих милиць» -сказав він іспанською.

Не чекаючи відповіді, Хав’єр підхопив Марину на руки. Вона мимоволі обхопила його за шию, сміючись від несподіванки й задоволення. Ця сцен,  як він тримає її, як вона дивиться на нього з таким відвертим обожнюванням,  була для Олени тортурами. Олена стиснула пальці на стільниці так сильно, що побіліли кісточки.

- Яка чарівна пара, - промовила Людмила, спостерігаючи за ними з теплою посмішкою. Вона зробила ковток вина, а потім перевела погляд на Бориса, ледь торкнувшись його руки. - Тобі не здається, Борисе, що молодість має дивну властивість притягувати одне одного? Це так зворушливо.

Борис, який досі стежив за кожним рухом Хав’єра, повільно перевів погляд на Людмилу. В його очах на мить спалахнула та сама іскра ніжності, що була притаманна лише їхнім спільним спогадам, але голос залишався холодним, коли він знову глянув на Олену.

- Так, Людмило. Молодість імпульсивна. Вона часто не бачить прірви, поки не зробить крок, - відповів він, підкреслено не відводячи очей від невістки.

Олена дивилася, як Хав’єр несе Марину до авто. Його спина була широкою, надійною, тією самою, за якою вона ще вчора вночі шукала притулку, благаючи про увагу. А зараз він ніс її суперницю.

- Олено, ти йдеш? - гукнув Андрій, який вже збирався.

Олена зірвалася з місця, наче її виштовхнули з висоти.

- Так, звичайно. Я... я забула телефон у кімнаті. Йди без мене, я наздожену, - кинула вона і, не чекаючи на відповідь, майже побігла в дім.

У вітальні вона зупинилася біля вікна, ховаючись за важкою портьєрою. Вона бачила, як Хав’єр обережно посадив Марину на переднє сидіння, як він нахилився до неї, щоб пристебнути пасок безпеки  занадто близько, занадто турботливо.

«Він грає, - думала Олена, відчуваючи, як з очей течуть гарячі сльози, які вона не могла більше стримувати. - Він так само грав зі мною в Мадриді. Але чому він так дивиться на неї? Чому його руки так обережно торкаються її шкіри?»

Вона відчула, що починає задихатися. У її сумочці лежав маленький флакончик, який вона дістала ще вчора. Її думки знову почали збиратися в отруйний візерунок. Якщо вона не може мати його, якщо цей дім став для неї в’язницею, а Борис - її катом... то нехай цей світ просто перестане існувати.