Частина 5

Марина заснула не відразу, але коли сон нарешті огортав її, нічний будинок ожив іншими звуками. Це не був шепіт хвиль чи цикади - це був ледь чутний рип мостини на терасі та далекий, майже невидимий вогник сигарети, що спалахнув у тіні оливкового гаю, який відділяв віллу Бориса від будинку Хав’єра. Олена рухалася садом, як привид. Її нічна сукня з шовку чіплялася за колючі гілки кипарисів, але вона не зважала на це. Вона зупинилася біля огорожі. Хав’єр стояв на своїй терасі, спершись на перила. Він тримав келих з льодом, дивлячись у бік моря, і здавався таким відстороненим від цього світу, що Олена на мить завагалася. Але потім зробила крок вперед, і суха гілка під її ногою хруснула з гучністю пострілу. Хав’єр не здригнувся. Він навіть не обернувся, але його голос прорізав ніч, холодний, як крижана вода: - Ти стаєш необачною, Олено. Андрій може проснутися. Вона підійшла ближче, вдихнула повітря - тут пахло сухими травами та його незмінним, тепер ледь відчутним парфумом. - Мені байдуже, - кинула вона, і її голос тремтів від люті та болю. - Ти поводився сьогодні як останній негідник. Ти принизив мене перед усіма. Хав’єр повільно обернувся. Місячне світло викреслило жорсткі риси його обличчя, перетворюючи його на маску байдужості. - Я просто лікував пацієнтку, - відрізав він. - А те, що ти побачила в цьому щось інше це твоя особиста трагедія, а не моя. Олена підскочила до нього, вчепившись пальцями в край його льняної сорочки. Вона виглядала розгубленою, її колись ідеальна зачіска розтріпалася, і в цьому безладді було щось по-справжньому відчайдушне. - Нам же було добре - прошепотіла вона, задихаючись. - Коли ми були в Мадриді... Ти казав, що це щось означає. Ти грав зі мною, Хав’єре! Він різко перехопив її зап'ястя. Його пальці стиснули шкіру не боляче, але владно, так, що в неї перехопило подих. - У Мадриді був інший час і інша людина, - сказав він, нахиляючись так близько, що вона відчула подих його холодного напою. - Ти була цікавою грою, Олено. Але гра закінчилася, як тільки ми повернулись. Я не ділюся тим, що належить іншим, і я не повертаюся до того, що вже перегоріло. - Ти з Мариною... - Олена засміялася, і цей сміх звучав як розбите скло. - Ти думаєш, вона витримає? Вона - порожній аркуш. Ти розірвеш її за тиждень. Хав’єр відпустив її руку так, ніби вона була чимось гидким. Він знову відвернувся до моря, повністю ігноруючи її присутність. - Її душа не твоя турбота. Забирайся звідси, Олено. І якщо ще раз з'явишся на моїй території серед ночі, я зроблю так, що про наш «мадридський роман» дізнається не тільки Андрій, а й уся ця затишна бухта. Він допив воду і поставив келих на стіл, звук вийшов різким і остаточним. Олена стояла в темряві, її плечі здригалися, але вона не плакала. Вона дивилася на його спину з такою ненавистю, що, здавалося, від цього погляду каміння мало б перетворитися на попіл. - Я просто зроблю крок назад. Зараз. Ти готовий до того, що твоя «чиста репутація» буде омита моєю кров’ю на цих скелях? Хав’єр зробив крок вперед, його очі звузилися до вузьких щілин. - Олено, в тебе дитина, - процідив він, і в його голосі вперше зазвучала сталь. - Ти справді думаєш, що це того варте? - Мені байдуже! - вигукнула вона. - Я люблю тебе так, що готова спалити цей світ. Якщо ти обереш її, я не просто стрибну. Я зроблю так, що вона навіть не встигне дізнатися, хто ти такий. Я не знаю, чим ти її підгодовуєш, але отруту знайти легше, ніж кохання, чи не так? У моїй аптечці завжди знайдеться щось для «невипадкових» випадків. Я не віддам тебе їй, Хав’єре. Краще вона перестане дихати, ніж ти будеш з нею. Хав’єр різко перехопив її зап'ястя і притягнув до себе, втиснувши в огорожу. Його подих був обпікаючим. - Ти перейшла межу, - прошепотів він їй прямо в губи. - Якщо ти хоч пальцем торкнешся її, я знищу тебе так, що навіть твоя власна дитина не впізнає твого імені. Ти хвора, Олено. І якщо ти хочеш стрибати - стрибай, але не думай, що твоя смерть стане моїм кайданом. Вона стане лише моїм звільненням від твого божевілля. Він штовхнув її, але не до краю, а в бік безпечної доріжки. Олена похитнулася, важко дихаючи. Її погляд був повен ненависті, змішаної з хворобливим обожнюванням. - Ти ще пошкодуєш, - прошепотіла вона, розвертаючись. - Побачиш, що я не жартую. Потім вона розвернулася і, не озираючись, швидко пішла назад, у бік вілли. Він тихо видихнув, і в цьому видиху не було ні професійної холодності, ні зверхності. Лише важка втома людини, яка вплуталася в гру, де ставки набагато вищі, ніж він планував. Він знав, що Марина зараз спить у кімнаті за стіною, зовсім поруч, і що кожне його слово зараз це лише передмова до того, що станеться завтра вранці. Хав’єр залишився стояти на терасі, вчепившись у перила так, що під пальцями хрустів камінь. Нічна прохолода, що раніше здавалася рятівною, тепер пробирала до кісток. Він не був людиною, яка легко піддається страху, але зараз всередині нього вирувало щось інше холодна, розрахункова лють, змішана з усвідомленням того, як глибоко він припустився помилки. Він занадто довго недооцінював Олену, вважаючи її лише примхливою жінкою, яка нудиться в золотій клітці свого шлюбу. Він помилився. Вона не просто нудилася - вона збирала отруту, крапля за краплею, і тепер ця отрута була спрямована на людину, яка не мала жодного стосунку до їхніх минулих ігор. Він глянув на вікно кімнати, де спала Марина. Там було темно, але він відчував її присутність як магнітне поле. До цієї ночі він сприймав її як цікавий клінічний випадок, як порятунок від власної нудьги та професійного цинізму. Але зараз, після слів Олени, все змінилося. Гра, яку він так майстерно вів, перетворилася на мінне поле. «Краще вона перестане дихати, ніж ти будеш з нею», - слова Олени відлунювали в голові, як вирок. Він прошепотів у порожнечу ночі: - Тільки спробуй, Олено. Тільки торкнися її. Він знав: завтра вранці, він перестане бути лікарем. Він стане її єдиним щитом. Хав’єр завмер. У тиші ночі звук, що пролунав з боку будинку, був майже нечутним, але для Хав’єра він прозвучав як набат: клацання вхідних дверей. А за мить у вітальні спалахнуло світло. Яскравий прямокутник вихопив із темряви частину тераси та доріжку, якою щойно йшла Олена. Борис, чия постать на мить з'явилася у дверному отворі, виглядав розгубленим. Він вийшов на веранду, очевидно, помітивши, що невістка посеред ночі вийшла з дому. Олена, яка ще не встигла дійти до ґанку, завмерла. Вона була затиснута між двома вогнями: світлом будинку, де на неї чекав Борис, і темрявою саду, де ще відчувалося тепло гніву Хав’єра. Хав’єр відступив у тінь, притиснувшись спиною до стіни будинку. Він бачив усе, як на долоні. Борис примружився, вдивляючись у темряву саду. Він був чоловіком спостережливим, і те, що він застав невістку на межі ночі, йому явно не подобалося. - Олено? - покликав він, і в його голосі відчувалася сталева нотка, не притаманна йому під час вечері. Олена різко випрямилася. На мить Хав’єр побачив, як її обличчя, що хвилину тому було перекошене ненавистю, миттєво змінилося. Вона наче наділа маску - ту саму, «фарфорову». Вона подивилась на тестя, і в її позі з'явилася легка розгубленість, майже дитяча безпорадність. - Борисе? - відповіла вона, і її голос був оксамитово-м’яким, жодної нотки тремтіння. - О, я... я не могла заснути. Тут така задуха, я вийшла подихати повітрям, сама не помітила, як зайшла в сад. Борис спустився сходами назустріч невістці. Він не був наївним, і його погляд ковзнув по її скуйовдженому волоссю, по тому, як нервово вона смикала край сукні. - У сад, кажеш? - перепитав він, зупинившись за крок від неї. - Дивно. Зазвичай ти боїшся темряви. Олена здригнулася, але швидко опанувала себе. - Ви напевно помиляєтесь, Борисе. Мені просто було важко дихати. Ходімо в дім, я вже йду. Вона дозволила тестю супроводити її до дверей, але перед тим, як увійти, Олена кинула останній погляд назад, у бік тераси Хав’єра. В цьому погляді було все: і обіцянка війни, і нездоланна жага. Світло на веранді згасло.