Частина 4

Марина відчула, як повітря навколо столу стало густішим. Вона ледь помітно відсунулася від Олени, намагаючись не видати своєї розгубленості.

Хав’єр, незважаючи на жваву розмову з Борисом, здавалося, відчував кожну зміну настрою в кімнаті. Він раптом замовк на півслові, вибачився перед Борисом і підвівся. Його рухи були спокійними, майже котячими. Він підійшов до дивана, де сиділа Марина, і, не питаючи дозволу в Олени, подав Марині келих води.

- Для вашої ноги, - промовив він іспанською, а потім знову скористався перекладачем у телефоні: «Знеболювальне почне діяти через десять хвилин. Вам краще не напружуватися».

Олена, яка все ще сиділа поруч, не відходила. Вона спостерігала за ними, її пальці нервово стискали ніжку келиха.

- Хав’єре, - голос Олени прозвучав виклично, - ти так турбуєшся про Марину, наче вона єдина пацієнтка на всьому узбережжі. Ми з Андрієм вже місяць намагаємося запросити тебе на вечерю, а ти весь час був «зайнятий у шпиталі».

Андрій, чоловік Олени, який досі мовчки їв свій рибний стейк, раптом підняв голову. Його погляд був важким і уважним.

- Олено, досить, - сухо кинув він. - Хав’єр має право на свій графік.

Хав’єр ледь помітно посміхнувся, це була та сама посмішка, яку він подарував Марині на скелі, але тепер у ній прочитувалося щось іще: ледь вловима зверхність людини, яка знає про присутніх більше, ніж вони самі.

- Графік - це лише ілюзія порядку, Андрію, - тихо промовив Хав’єр. Його очі знову зустрілися з поглядом Марини. - Іноді ми пропускаємо найважливіше, бо занадто зайняті тим, щоб виглядати успішними.

Марина помітила, як Олена зблідла. Здавалося, ці слова влучили в ціль, набагато глибше, ніж передбачалося. Олена різко підвелася, вибачилася і вийшла в бік тераси, де в темряві вже мерехтіли вогні далеких кораблів.

- Мабуть, їй потрібно повітря, - промовив Борис, не помічаючи напруги. - Вона сьогодні якась сама не своя.

Хав’єр схилився до Марини ще ближче. Тепер вона відчувала не лише запах його парфумів - суміш морської солі та цитруса, - а й напругу, що йшла від нього. Він поцілував ії руки.

Він випростався, знову став професійним лікарем і звернувся до всіх:

 - Дякую за вечерю. Мені час. Пацієнтці потрібен спокій, а мені - світанок.

Він кивнув Марині  коротке, ледь помітне прощання, яке відчувалося як обіцянка. Коли він вийшов, на терасі запала така тиша, що стало чути стрекіт цикад у кущах кипариса.

Коли звук двигуна «Альфа Ромео», що віддалявся, нарешті розчинився в нічному повітрі, Марина відчула дивну полегкість. Але вона не була самотньою у своїх думках. Олена повернулася з тераси. Її обличчя, освітлене лише лампами на веранді, здавалося маскою з фарфору - холодною і неживою. Вона сіла на своє місце, але тепер її присутність була не просто відчутною, вона була обтяжливою.

- Він завжди такий... зухвалий, - промовила Олена, не дивлячись ні на кого. - Лікарі з синдромом бога. Вважають, що можуть ставити діагнози не лише ногам, а й душам.

Андрій мовчки налив собі вина, а Борис, який досі не випускав з рук келиха, подивився на Людмилу. Та була спокійна, наче океан після бурі, і це спокій Людмили якось дивно контрастував із нервовим напруженням Олени.

Марина не витримала. Її нога боліла, але цікавість була сильнішою за фізичний дискомфорт.

- Він просто допоміг, - тихо зауважила вона, дивлячись прямо на Олену. - Можливо, ви занадто гостро реагуєте, Олено?

Олена різко підняла очі. У них не було агресії, лише втома.

- Можливо, - коротко кинула вона. - Але знаєш, Марино, на цьому узбережжі ніхто не робить нічого просто так. Хав’єр не дарує своєї уваги безкоштовно.

Коли вечеря нарешті закінчилася, Марина попросила Бориса допомогти їй дістатися до кімнати.

Коли Борис обережно вклав Марину на ліжко і залишив їх удвох з Людмилою, кімната ніби наповнилася світлом, яке принесла з собою Людмила Петрівна. Вона виглядала інакше - наче скинула з плечей років двадцять. Її рухи були легкими, майже дівочими, а очі сяяли м’яким, майже містичним світлом.

Людмила сіла на край ліжка, обережно поправляючи ковдру на травмованій нозі Марини.

- Ох, Маринко, - зітхнула вона, і це було зітхання щастя, а не втоми. - Я сьогодні... я ніби дихала вперше за ціле життя. Ми з Борисом цілий день ходили  стежками. Він показував мені місця, про які я думала, що вони існують лише в моїх снах. Ми стільки сміялися... Ти уявляєш? Сорок років тиші, а сьогодні ми виговорили все. Між нами щось відбувається, це правда. І це не просто стара дружба, це наче знову відчинені двері в кімнату, з якої я сама вигнала себе багато років тому.

Вона замовкла, задумливо дивлячись у вікно, де море продовжувало свій безкінечний ритм. Марина бачила, як Людмила плете пальцями уявні візерунки на ковдрі.

- Але, люба, - Людмила різко змінила тон, стаючи серйозною і розсудливою, - ти ж розумієш, що це наше «свято» добігає кінця. Борис вже питав про квитки. Нам скоро повертатися додому. А ти... ти зовсім не виглядаєш як людина, готова зібрати валізи й забути цей берег.

Марина опустила очі.

- Я не знаю, Людмило Петрівно. Нога... лікар каже, що потрібен час.