Частина 2

Будинок Бориса виявився не просто житлом, а справжнім оазисом, що ховався за високим парканом, повитим густим плющем.

- Ласкаво просимо додому! - усміхнулася Олена, обіймаючи Людмилу так, ніби вони були знайомі все життя. Її син, сором’язливий підліток на ім'я Марко, лише кивнув, але очі в нього сяяли цікавістю.

Борис особисто провів їх до кімнат. Це було крило будинку, яке виходило на схід.

- Це кімната з видом на ранкове море, - сказав він, відчиняючи важкі дерев'яні двері.

Кімната була просторою, з високою стелею, підпертою масивними балками з темного дерева. Ліжка були застелені лляною білизною, що пахла сонцем і лавандою, а на підлозі лежали прохолодні візерунчасті плитки. Вікно-двері виходили прямо на невеликий балкон, звідки вже відчувався солоний подих моря.

Після швидкого, але ситного обіду, де було багато свіжих овочів, оливкової олії та місцевих сирів, Олена запропонувала прогулянку.

- Тут наш головний скарб, - сказала вона, ведучи їх через сад.

Сад був схожий на декорації до казки: старі оливкові дерева химерно перепліталися гілками, створюючи мереживну тінь. Всюди росли кущі розмарину, від яких пахло прянощами, а між ними ховалися яскраві квіти гібіскуса. Олена вела їх вузькою, ледь помітною стежкою, викладеною камінням.

- Ви тільки подивіться, - раптом сказала Олена, розсуваючи гілки високого кипариса.

Стежка круто пішла вниз, і перед ними відкрився вид на крихітну бухту. Це був справжній «дикий» пляж, захований від сторонніх очей високими скелями. Вода в морі була прозорою, кольору дорогого сапфіру, а пісок  дрібний і теплий, наче розігрітий цукор.

- Боже мій… - прошепотіла Марина, скидаючи босоніжки. - Тут зовсім нікого немає.

- Це наш особистий кінець світу, - засміялася Олена. - Тут ми ховаємося від шумного Мадрида чи туристів.

Вони спустилися до самої води. Марина, не вагаючись, зайшла в море. Воно було лагідним, обіймало тіло своєю прохолодою і відразу змивало втому від перельотів та хвилювання останніх днів. Вода була настільки чистою, що на дні було видно кожен камінчик.

Людмила Петрівна, яка завжди здавалася Марині «архівною» леді, раптом посміхнулася, як дитина. Вона занурилася у воду і, розправивши плечі, попливла легкими, впевненими рухами.

- Ти знаєш, Маринко, - сказала вона, коли вони випливли на мілину, щоб перевести подих, - виявляється, щастя - це просто солона вода на губах і можливість не думати про те, що буде завтра.

Марина кивнула, дивлячись на скелі, що золотилися у вечірньому світлі.

- Людмило Петрівно, а що між вами і Борисом? Ви ж не збираєтеся весь вечір мовчати про минуле?

Людмила завмерла, дивлячись на далеку лінію горизонту, де небо зливалося з морем.

- Минуле - це як цей пляж, Маринко. Його інколи приховують високі скелі, але приплив завжди повертає те, що ми намагалися забути.

Над бухтою опускалися сутінки, і в повітрі забриніли перші цвіркуни, наповнюючи вечір музикою, якої ніколи не почуєш у місті.

Вечеря на терасі була майже ідилічною. Стіл заставили стравами: запечена риба, холодний гаспачо, домашні оливки. Олена була чудовою господинею, вона жваво розповідала про місцеві звичаї, але Марина бачила, як Людмила Петрівна і Борис раз у раз ловили погляди один одного. Вони були ввічливими, стриманими, але в цій ввічливості відчувалася напруга, як перед грозою.

Коли почало сутеніти, Олена запропонувала:

- Слухайте, тут поруч є невелика оглядова тераса на скелі. Звідти видно, як вогні міста відбиваються у воді. Це найгарніше місце для вечірнього чаю.

Марина, натхненна вином і легким морським повітрям, схопилася першою:

- Я піду подивлюся!

Вона впевнено покрокувала вузькою стежкою, якою вони сьогодні ходили на пляж, але в сутінках каміння виглядало зовсім інакше. Олена гукнула вслід: «Марино, обережніше, там слизько від роси!», але дівчина лише відмахнулася: «Я миттю!».

Вона дійсно поспішала, мріючи зробити гарне фото для сторіз. Але варто було їй переступити через невеликий виступ, як нога підвернулася на вогкому камінні. Марина не втримала рівновагу і з коротким зойком полетіла вбік, боляче вдарившись об схил стежки. Гострий біль пронизав щиколотку.

- Ай! - Марина сіла на землю, тримаючись за ногу. Встати було неможливо - біль був пульсуючим і різким.

Марина лежала на стежці, а навколо здійнявся справжній галас. Людмила Петрівна метушилася, намагаючись підкласти Марині під голову сумку, Олена розгублено кликала на допомогу, а Андрій, син Бориса, намагався підняти Марину, але лише зробив їй боляче.

- Обережно! - крикнула Марина, відчувши, як вогонь пронизав ногу.

Борис одразу виставив руку, зупиняючи сина.

- Не чіпайте її! - скомандував він. - Тут є хтось, хто знає, що робити. Зараз я покличу сусіда, Хав’єр - професійний хірург, він живе прямо за парканом.

Борис швидко побіг до хвіртки. Марина, стиснувши зуби від болю, бачила лише зірки в очах від незручності. Всі ці люди навколо, це безглузде падіння… Хотілося провалитися крізь землю.