Частина 1

Коли двері аеропорту в Барселоні розсунулися, Марина відчула, як її обличчя накрило хвилею гарячого, вологого повітря, змішаного з ароматами моря та міцної кави. Світ навколо вибухнув звуками: іспанська мова, гучний сміх, оголошення, які звучали для неї як набір дивних звуків.

Марина завмерла посеред залу прильоту, міцно вчепившись у ручку своєї величезної валізи. Їй здавалося, що всі навколо знають, куди йти, лише вона виглядає як загублена дитина.

- Ну що, Маринко, дихай глибше! - Людмила Петрівна, яка вже встигла накинути на плечі легкий кардиган, озирнулася навколо з виглядом переможця. - Тут повітря інше, ніж у нашому архіві, правда?

- Тут занадто багато людей, - зізналася Марина, намагаючись не випустити з рук багаж, на який вже ледь не наїхав якийсь чоловік з візком. - І куди нам тепер? До автобуса чи таксі? У нас же бронь готелю в центрі…

Людмила Петрівна навіть не глянула на вказівники. Вона впевнено покрокувала до інформаційної стійки, де зазвичай юрбилися туристи, але зупинилася біля групи місцевих таксистів, які щось жваво обговорювали.

- Людмило Петрівно, ви куди? - Марина поспішила за нею, ледве переставляючи важку валізу.

Але Людмила вже посміхалася одному з водіїв, щось швидко кажучи іспанською, пересипаною жестами, які Марина точно не вчила на курсах. Чоловік, який хвилину тому виглядав похмурим, раптом розплився в усмішці, почав активно жестикулювати у відповідь і навіть вказав рукою в бік виходу.

- Маринко, йди сюди! - покликала Людмила. - Цей сеньйор каже, що автобус до центру сьогодні йде з іншого термінала через ремонт, але він може підкинути нас за ціною, яка навіть не налякає твій гаманець. І, до речі, він знає, де готують найкращий тапас у цьому районі.

Марина оторопіла:

- Як ви з ним домовилися? Ви ж іспанську… ну, ви ніколи не казали!

- Ой, мова - це лише інструмент, - Людмила підморгнула, підштовхуючи Марину до виходу. - Головне - посмішка і впевнений вигляд. Світ любить тих, хто знає, чого хоче. Ходімо, наша пригода починається не з готелю, а з цієї машини.

Марина дивилася, як Людмила легко закидає свій маленький рюкзак у багажник таксі, і відчувала, як страх перед невідомим тане. Попереду був шумний, яскравий день, вони їхали назустріч сонцю, а архів із його пилом та стелажами залишився десь дуже далеко  в іншому житті.

Машина мчала автострадою, і Марина, вперше відірвавшись від екрана навігатора, почала жадібно роздивлятися краєвиди: пальми, білі будинки з теракотовими дахами та відблиски моря, що раптово з’являлися між будівлями.

- Маринко, розслаб плечі, - голос Людмили Петрівни пролунав спокійно, попри шалений потік машин. - Ти виглядаєш так, ніби намагаєшся вирахувати статистичну похибку наших витрат на таксі. Насолоджуйся!

Марина знітилася, але усміхнулася. Справді, вона ж не в архіві.

- Я просто… досі не можу повірити, що ми тут. А як готель? Ми встигнемо на реєстрацію?

Водій раптом щось вигукнув і звернув з широкого шосе у вузьку вуличку, де стіни будинків були настільки близько, що здавалося, їх можна торкнутися рукою.

- Він каже, що нас привезе не до готелю, а до "найкращого місця в місті", - переклала Людмила, хитро примружившись. - Схоже, у нашого водія свої плани на нас.

Машина зупинилася біля невеликої кам’яниці з дерев’яними віконницями. Над входом висіла вивіска, яка виглядала так, ніби її не міняли останні пів століття.

- Вийшла осічка, - Марина зазирнула у телефон. - Готель за три квартали звідси. Навіщо ми тут?

Але Людмила вже виходила з машини, вдихаючи повітря, що пахло смаженим часником, свіжою петрушкою та морською сіллю.

- Тому що в готелі на сніданок дають консервовані фрукти, а тут, - вона кивнула на вивіску, - роблять таку паелью, від якої навіть найсуворіший архівний інспектор забув би про помилки у звітах. Ходімо, Маринко. Життя  це не бронь у готелі, це моменти, коли ти відчуваєш смак справжнього.

Вони увійшли всередину. За барною стійкою стояв молодий чоловік він щось витирав рушником, але, побачивши їх, розтягнувся в посмішці.

- Hola! - весело привітав він, жестом вказуючи на вільний столик біля вікна.

Марина, втомлена після перельоту, з вдячністю сіла на стілець. Вона ледь чутно зітхнула, розглядаючи меню, яке виглядало як суцільний ребус.

- Людмило Петрівно, я навіть не знаю, що тут замовляти. Все звучить так смачно, але нічого не зрозуміло.

Людмила, вже впевнено роздивляючись зал, відмахнулася:

- Не переймайся, Маринко. Зараз оберемо щось таке, від чого в тебе виростуть крила.

Поки вони радилися, бармен приніс дві філіжанки ароматної кави. Він поставив їх на стіл і раптом, почувши, як Марина звичним тоном прокоментувала назву страви: «Та це якийсь молюск, я не ризикну», - хлопець завмер.

- О, ви з України? - вигукнув він, очі хлопця помітно потеплішали. - Наш власник, теж звідти, він тут уже двадцять років господарює. Він буде радий почути рідну мову, зараз покличу!

Хлопець кивнув їм і подався вглиб кухні. Людмила Петрівна навіть не звернула на це уваги, вона саме захоплено вивчала на карті міста, які вулички краще пройти пішки.