Глава 3

Наша перша зустріч відбулася зовсім випадково, коли ми навіть не знали одна одну. Я не здогадувалась, що вона і є тою самою пані Альохіною, а Світлана Богданівна не передбачила, що я навчатимусь з її сином в одному класі. Це сталося на літніх канікулах. Мамі доводилося багато працювати, щоб якось зводити кінці з кінцями. Вона поєднувала всю роботу, яку тільки можливо було зробити за 24 години на добу: працювала прибиральницею в клінінговій компанії та виконувала обов'язки няні в одній із місцевих сімей. Бачити її втому і знесилення було важко, хотілось допомогти, тому я намагалася знайти роботу на неповний день. Дізнавшись про це, мама була категорично проти, вважаючи, що мені варто зосередитись на навчанні та вступних іспитах, оскільки грошей для оплати контракту ми не мали. Я плекала надію вступити на бюджет, проте і вдома не сиділа без діла: всі хатні справи були на мені, а у разі необхідності я часто підміняла маму на роботі. Того дня, коли вона захворіла, мені довелося піти замість неї прибирати одну з квартир в елітному районі нашого міста.

Підійшовши до розкішного житлового комплексу, я зупинилася біля охоронця, який одразу підняв погляд, помітивши мене з приладдям для прибирання, і я нерішуче звернулася до нього.

– Добрий день, – почала я, трохи збентежено. – Моя мама захворіла, і я прийшла замість неї прибирати одну з квартир.

Охоронець уважно оглянув мене, а потім запитав моє прізвище і назву клінінгової компанії. Перевіривши всі дані, чоловік провів мене до входу в будинок, натиснув код на панелі, і двері відчинилися з тихим дзижчанням. Ми зайшли всередину, і він показав мені шлях до ліфта.

– Тут тобі потрібно буде натиснути 3-й поверх, – сказав він, вказуючи на панель у ліфті. – А далі знайдеш квартиру.

Я подякувала йому і зайшла в ліфт. Піднявшись, я швидко знайшла потрібну квартиру і глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтись. Натиснула на дзвінок, і за кілька секунд двері відчинилися.

Переді мною постала витончена жінка середніх років. Її світло-каштанове волосся було зібране в елегантний пучок, а кілька пасем вибилися і спадали на плечі, додаючи їй невимушеної чарівності. Вона була одягнена у вишуканий домашній халат кремового кольору з делікатною мереживною обробкою на рукавах і комірі. На обличчі не було макіяжу, що підкреслювало її природну красу: високі вилиці, тонкий ніс і великі блакитні очі, які зараз широко розплющилися від здивування. В руках вона тримала книгу, і видно було, що моє несподіване прибуття відволікло її від читання. Її брови здивовано піднялися, коли вона побачила мене, молоду дівчину, яка стояла з приладдям для прибирання.

– Добрий день, – трохи сором’язливо промовила я. – Моя мама захворіла, і я прийшла замість неї. Вибачте, що трохи спізнилася.

Жінка стояла, мовчки дивлячись на мене. Її здивування було очевидним. Очі уважно оглянули мене, а потім вона ледь помітно посміхнулася.

– Ти зовсім ще юна, – нарешті сказала вона, але в голосі не було докору. – Як тебе звуть?

– Марія, – відповіла я. – Я намагатимусь зробити все належним чином.

Вона деякий час мовчала, мабуть, обдумуючи ситуацію, а потім відійшла вбік, пропускаючи мене всередину.

– Добре, Машо, заходь. Сподіваюся, ти зможеш впоратися. Мене, до речі, звуть Світлана Богданівна.

Я зайшла до квартири, пані Альохіна не зводила з мене очей. Її обличчя виражало суміш цікавості та занепокоєння.

– Скажи, Машо, як почувається твоя мама? – запитала вона, коли ми опинилися у просторій, добре освітленій вітальні. – Що з нею трапилось?

– Вона сильно застудилася, – відповіла я, намагаючись говорити спокійно. – Лікар сказав, що їй потрібен спокій і кілька днів відпочинку.

– Розумію, – зітхнула жінка, поглядаючи на мене з ніжністю. – Шкода, що вона захворіла. Сподіваюся, скоро одужає.

– Дякую, – ледь посміхнулась я.

Жінка задумливо подивилася на мене, а потім запитала:

– Скільки тобі років?

– Мені сімнадцять, – відповіла я. – Перейшла в одинадцятий клас.

Пані Альохіна кивнула, її обличчя пом'якшало.

– Ти велика молодець, що допомагаєш рідним, але не забувай також піклуватися про себе. Попереду важливий рік, не нехтуй школою.

– Так, я розумію це, – сказала я, відчуваючи тепло від її слів.

–  Ну що ж, –  знову посміхнулась вона, –  тоді давай почнемо. Я покажу тобі, що потрібно зробити.

Ми рушили через простору вітальню, і Світлана Богданівна почала показувати фронт моєї сьогоднішньої роботи.

– Ось тут у нас кухня, – сказала вона, відчиняючи двері. – Тут треба буде добре вимити підлогу і протерти всі поверхні. Особливо зверни увагу на плиту та раковину.

Я кивнула, занотовуючи в пам'яті всі вказівки. Кухня була великою, зі світлими меблями і сучасною технікою. Потім ми знову перейшли до вітальні.

– Тут треба протерти пил з полиць, меблів і вимити вікна, – продовжувала жінка, показуючи на великі панорамні вікна, через які відкривався чудовий вид на місто.

– Зрозуміло, – відповіла я, вже уявляючи собі величезний обсяг роботи.

Ми рушили далі, оглядаючи інші кімнати: спальню, ванну кімнату, кабінет. Пані Альохіна детально розповідала, а я намагалася не упустити жодної деталі.