Глава 2

Це була Катя, ще одна наша подруга, та Саша, однокласник, який лише в 11-му класі перевівся до нашої школи. Дівчина вражала своїм елегантним і доглянутим виглядом. Вона мала високий зріст і струнку фігуру, яку завжди підкреслювала модним і дорогим одягом. Її блондиниста шевелюра постійно була бездоганно укладена. Катя завжди любила бути у центрі уваги, і це їй чудово вдавалося.  Вона мріяла про велике майбутнє, її амбіції деколи лякали нас, однак  дівчина йшла до своєї мети попри все.

Я часто порівнювала себе з нею, відчуваючи, що я далеко не така вродлива і впевнена в собі. Хоч мені і робили компліменти за моє довге каштанове волосся, що переливалося на сонці золотим, і гарні карі очі, які я постійно приховувала від сторонніх поглядів та контакту «очі в очі», але я все ще вважала, що не можу зрівнятися з її шармом і красою. Моя скромність і сором’язливість виглядали простакувато на тлі її яскравої особистості.

Часом я сама не могла зрозуміти, яким чином ми зуміли стати близькими подругами. Та чи були ми ними насправді? Так, ми проводили час разом, спілкувались, однак наші інтереси, характери, навіть соціальний статус були настільки різними, що інколи дивувало, як ми взагалі могли знайти спільну мову. Ми не розкривали свої секрети, не довіряли повністю, можливо, заздрили одна одній, але продовжували товаришувати.

Поруч із нею стояв Саша, хлопець з густим темним волоссям і пронизливими блакитними очима. Його родина була заможною, тож вони з легкістю вписалися у коло багатих і успішних людей нашого міста. Володіючи кількома компаніями, вони могли собі дозволити будь-яку розкіш. Однак Катя спочатку трималася подалі від хлопця. Вона вважала, що він щось приховує, оскільки чутки про їх терміновий переїзд до нашого міста мали зовсім різні версії. Одні говорили, що його батьки втекли від скандалу, пов'язаного з їхнім бізнесом, інші припускали, що переїзд стався через якісь сімейні таємниці. Дівчина неодноразово зазначала, що не довіряє йому, бо відчувала, що за його чарівною усмішкою і всією цією загадковітю криється щось неоднозначне. Саша був старшим за нас на рік. Не закінчивши 11 клас у своїй школі, він перевівся до нас у вересні, фактично залишився на другий рік. Це додавало ще більше інтриги до його особи, всі задавалися питанням, чому все так сталося. Але хлопець рідко говорив про себе чи свою родину, а коли хтось питав про причину переїзду, хлопець лише нервово усміхався і змінював тему.

І зараз, побачивши їх разом, я була здивована, однак розуміла, що це неминуче сталося б, бо мама Каті підштовхувала доньку до «дружби» з однокласником. Саме «дружби», бо все ще сподівалась на майбутній шлюб та об’єднання можливостей їх сімей, незважаючи на небажання Катрі.

Незручне мовчання перервала Уля, яка одразу випалила ту думку, яка була в моїй голові:

– Ого, привіт! Ммм, ми раді вас бачити, але не очікували побачити разом!

Саша злегка посміхнувся, здавалося, що його це зовсім не збентежило. Він виглядав впевненим і спокійним.

– Привіт, Уля, – відповів він. – Я просто підвіз Катю до школи. Ми ж живемо за містом, до речі, майже сусіди, і нам було по дорозі.

Катя трохи ніяково глянула на нас, але потім зібралася і теж посміхнулася.

– Привіт, дівчата! Так, Саша сьогодні запропонував підвезти мене, і я погодилася.

Уля підняла брови, явно не вірячи в почуте, але промовчала. За стільки місяців вони жодного разу не приїжджали разом, хоча дійсно жили поруч. Відчувши напруженість, що висіла в повітрі, вирішила, що треба терміново щось сказати, щоб розрядити ситуацію.

– Як ваші справи? – спитала я.

Юля весь цей час мовчала, мабуть, обдумуючи все, що сталося. Її погляд був зосередженим і трохи недовірливим. Саша подивився на Катю, ніби даючи їй можливість відповісти.

– Все добре, – відповіла Катря, трохи вагавшись. – Справді, ми просто вирішили разом приїхати сьогодні.

Саша усміхнувся і додав:

– Так, все чудово, дякую. Ну, я вас залишу. Побачимося на уроці.

Він кивнув нам і пішов до інших хлопців, які стояли неподалік. Я спостерігала за тим, як він віддаляється, і не могла позбутися відчуття, що за цією невимушеною поведінкою криється щось більше.

Уля нарешті порушила мовчання, коли Саша вже був достатньо далеко.

– Це було дивно, – тихо промовила вона. – Що думаєш?

– Думаю, що це лише початок, – відповіла я. – Початок чогось, що ми ще не розуміємо.

Катя нервово посміхнулася і швидко змінила тему, намагаючись звести розмову на щось менш напружене, але в нас усіх залишилось відчуття, що цей ранок був лише прелюдією до великих змін.

Коли всі учні зібралися у шкільному дворі, почалася традиційна лінійка перед заняттями. Директор розпочав промову, привітавши всіх з поверненням після весняних канікул і побажавши успіхів у навчанні на останні місяці навчального року. Він оголосив про нові проєкти та заходи, які планувалися в школі. Представники шкільного самоврядування говорили про майбутні події, змагання, конкурси та екскурсії.

Після лінійки всі учні розійшлися по своїх класах. Ми попрямували до кабінетів класних керівників для подальших оголошень. У коридорах було гамірно, всі обговорювали почуте та ділилися своїми очікуваннями від завершення навчального року. Я, Уля і Катя йшли разом, обмірковуючи, як все встигнути і спланувати, оскільки зараз треба зробити важливі кроки для свого майбутнього, підготувавшись до іспитів, які необхідні для вступу на обрану спеціальність.