Глава 1

У своїй уяві я часто малювала образ свого щасливого майбутнього. Мої думки були схожі на кольорові плями на полотні, де кожен відтінок відображав найсміливіші бажання і найпотаємніші мрії. Я уявляла себе впевненою і незалежною дівчиною, оточеною люблячими людьми. Здавалося, що от-от щось зміниться на краще. Я вірила у те, що моє щастя не за горами, і кожен новий день принесе з собою надію на зміни, які були такими бажаними для мене. Мої мрії були моєю силою, яка дозволяла мені триматися, не втрачаючи віри в себе і свої сили. Але життя, як це завжди буває, мало свої плани на мене, і часом ці перспективи не збігалися з моїми власними уявленнями.

Немов вітер, життя іноді безжально змінювало напрям, відносячи мої надії в невідомому напрямку. Цього разу зміни прийшли несподівано, майже непомітно, як тихий перший подих весни. Відкривши для себе новий світ, я здивовано відчула, як змінюються контури моїх бажань. Те, що колись здавалося нездійсненним, тепер набуло реальності. Але разом з цим прийшла і своєрідна тривога – чи буду я здатна прийняти ці зміни, чи готова я до нового життя?

У цьому новому світі я зустріла його. Він був особливим, відразу вразив мене своєю присутністю. З ним було так легко та комфортно, як я ніколи не відчувала раніше. Здавалося, між нами все складається само собою, наче пазл, де кожен елемент знаходить своє місце, але з плином часу стало зрозуміло, що це була лиш моя власна вигадка, оскільки моє життя в той час було далеким від ідеального. Я була 17-річним підлітком, жила у складних сімейних умовах. Проблеми в родині, непорозуміння, конфлікти – все це відбивалося на моєму психологічному та емоційному стані. Кожен день приносив нові випробування, інколи здавалося, що немає виходу з ситуації, яка склалась. Я намагалася знайти опору в своєму першому коханні, думаючи, що він єдиний може зрозуміти мене, навіть деколи ідеалізуючи наші стосунки. Але навіть з цим виникли проблеми через мою власну незрілість та невпевненість. Мені не хотілося ранити ні себе, ні близьких мені людей, але лише втративши ми починаємо насправді цінувати. Так, я згаяла багато часу, однак зуміла віднайти не тільки справжню себе, а й дозволити собі почуття. Почуття, які я так довго приховувала, щоправда, навіть від себе. І добре, що я все-таки змогла собі у цьому зізнатися, виправити все, щоб нарешті бути щасливою з найкращим хлопцем, якого по-справжньому кохаю…

Почну мою історію з самого початку. Мене звати Маша, але друзі мене кличуть по-різному, в залежності від ситуації. Я і Марі, і Марічка, і Мася… Мені зовсім скоро виповниться 18 років, а я відчуваю, що життя вже встигло мене добре потріпати. Народилася я в маленькому містечку, де всі знають одне одного. Моя сім'я завжди мала труднощі – фінансові, психологічні, і навіть з законом. Батько пив, а мати постійно працювала на двох роботах, щоб якось нас прогодувати. З дитинства я знала, що таке нестача їжі, холодні зими без опалення і постійні сварки вдома. Я подорослішала швидко. Але, попри все це, я завжди мріяла про краще життя. Мріяла про щось більше, ніж бідність і безнадія. Морально я була надломлена, однак обставини змусили мене навчитись боротися. Постійний стрес і безвихідь зробили мене замкнутою, відстороненою. Я рідко відкривалася людям, бо навчилася не довіряти нікому, навіть собі. Коли мені виповнилося 15 років, наша сім'я переїхала в більше місто, прагнучи розпочати нове життя. Це було рішення моєї мами, яка сподівалася, що зміна обстановки допоможе нам почати все з чистого аркуша. Батько погодився на лікування від алкоголізму, і ми всі мали надію на краще. Перші місяці були важкими, адаптація до нового місця, нової школи і нових людей давалася нелегко. Батько справді намагався. Він ходив на сеанси терапії, відвідував групи підтримки. Але інколи він зривався, і тоді старі проблеми поверталися. Кожен його зрив був для мене ударом, який нагадував, що повністю звільнитися від минулого не так просто. Це змушувало мене знову закриватися в собі, відгороджуватися від світу і людей навколо. Школа в новому місті була моїм прихистком, але й там я трималася на відстані від інших, бо боялася, що хтось дізнається про мою ситуацію в родині, про мій біль і сором. Зовсім не одразу, однак я подружилась тут з трьома дівчатами.

Почула оглушливий вереск… Одна з них зараз мчалась мені на зустріч.

– Маріііі! – репетувала моя ненормальна подруга.

Вона підлетіла до мене, міцно обійняла. Так, Уля дуже любила обіймашки. Вона такий милий пухляш, не в образу їй, однак інакше ми її вже не сприймаємо, хоч вона вже кілька місяців і намагається схуднути. Уля середнього зросту, з пухкими щічками і великими темно-карими очима. Її каштанове волосся, коротко підстрижене, обрамляло обличчя м'якими хвилями, надаючи їй ще більшої чарівності. Вона любить носити яскравий одяг, який відображає її життєрадісний характер: кольорові футболки з веселими принтами, джинси, а також зручні кросівки. Незважаючи на її вподобання, у школі дівчині доводиться дотримуватися правил, вдягаючи шкільну форму, яку вона всім серцем ненавиділа. На зап'ястях Улі постійно красуються численні браслети, які вона любить майструвати сама. Вона – неординарна та весела, завжди готова до пригод, постійно сміється, і може знайти привід для радості навіть у найменшій дрібниці. Дівчина дійсно має в собі якусь магічну здатність робити будь-який день яскравішим і приємнішим. Її тактильність спочатку трохи бентежила мене, але згодом я зрозуміла, що її обійми щирі і завжди вчасні.

– Як же я скучила!

– Ще трохи і тобі доведеться мені купувати слуховий апарат, – сміючись сказала я.

– Звичайно, куплю все, чого тільки забажає твоя душа.

Ми продовжили хіхікати. Не бачилися всього тиждень, всі весняні канікули, а я справді скучила за її ненормальними витівками.