Кінець

Свято триває, але тепер усе здається зовсім іншим. Усмішки — щирі, погляди — справжні, а сміх Еліс відчувався як теплі обійми. Вона тримає руку Ейдена, і в цьому дотику немає ні поспіху, ні очікувань сторонніх. Лише вони двоє.

— Я ніколи не відпущу тебе так просто, — тихо каже Ейден, дивлячись у її очі.

— І я не хочу, щоб ти відпускав, — відповідає Еліс, відчуваючи, як усі хвилі сумнівів і страху залишилися позаду. — Ми починаємо знову, і по-справжньому щиро.

Вони сміються, обмінюються поглядами, що раніше залишалися непоміченими. Кожен тост, кожен крок у танці — тепер для них, а не для чужих очікувань. Аліана тихо посміхається з боку, розуміючи, що все закінчилося так, як мало бути.

Еліс дивиться на море: сонце відбиває срібні хвилі, але цього разу воно не холодне і самотнє. Воно тепле, як її серце. Вона відчуває спокій, впевненість і радість — усе, чого так довго чекала.

— Нарешті ми разом, — каже вона, і Ейден стискає її руку міцніше.

І в цей момент Еліс усвідомила: щоб бути щасливою, потрібно не лише кохати, а й бути поміченою, зрозумілою,бажаною. Іноді, щоб знайти себе і своє щастя, треба залишити все, що здається звичним, відступити на кілька кроків і повернутися лише тоді, коли готовий бути поміченим справжнім коханням.

Свято продовжувалося, але тепер її життя належало їй і Ейдену — щире, по-справжньому кохане і вільне.

І вони жили довго і щасливо.