Глава 4. Море не ставить запитань.

Ніч минула так, ніби сама була тривалістю цілого життя. Еліс йшла вздовж узбережжя, і туман з моря огортав її, мов тонкий серпанок, який ховав все зайве. Темрява не була страшною — радше розслаблюючою, змушувала слухати власне дихання, прислухатися до шуму хвиль. Море шуміло рівно, без жодного осуду, без жодного питання. Саме тому воно видавалося більш чесним, ніж люди навколо.

Вона повільно йшла босоніж по піску, залишаючи сліди, які хвилі тут же змивали. Кожен крок був важким і водночас легким, як відчуття полегшення: втекти — це одне, а відчути свободу — зовсім інше. Сукня з ранку, яка ще вчора здавалася святковою, тепер тяжіла мокрим краєм, потягуючи її донизу. Вона зняла туфлі і закрутила їх у тканину, залишивши на каменях, де хвилі їх невдовзі забрали б.

Вона зупинилася й поглянула назад. Вілла віддалялася у темряві, а з неї ще лунав сміх: хто залишився, хто вирішив продовжити святкування після того, як музика стихла для Еліс. Вона згадала все з учорашнього дня: зранку ніхто не прийшов до неї, ніхто не заговорив. Мати не приїхала, подруга не написала, стилістка лише мовчки виконувала свою роботу. Ейден був десь осторонь — і ні разу не підійшов. Жодної хвилини.

“Як так можна?” — думала вона, і у грудях стискалося від несправедливості. Але гнів швидко розчинявся у хвилях, бо вони не вимагали пояснень.

Вона продовжувала йти. Кожен крок по мокрому піску відчувався окремо, кожна хвиля шепотіла щось, чого ніхто більше не чув. У пам’яті виникали моменти з учора: сміх гостей, що не торкався її, блиск келихів, танці, які вона спостерігала з відстані, наче через товсте скло. Усе було красиво, але чуже. Її не помічали ні на мить. І це було найбільш боляче.

Вона присіла на великий камінь і доторкнулася до піску рукою, відчуваючи холод і вологу. Тут не було нічого штучного — лише пісок, вода й вітер. Тут ніхто не міг сказати їй, що вона “повинна” бути щасливою, що треба посміхатися, що треба танцювати. Тут ніхто не чекав її емоцій, і це давало дивну свободу.

Раптом вона почула крик чайки — і він розрізав тишу, нагадуючи, що світ існує, і він продовжує жити навіть без неї. Еліс підвелася і пройшла кілька кроків углиб води, так щоб холод обпік щиколотки. Це був її ритуал очищення: вода змінювала її стан, дарувала ясність думок.

Вона згадала подругу, Аліану, яка зранку прокинулася і зрозуміла, що Еліс немає. Тоді Аліана почала шукати її по всій віллі, але ніде не знайшла. Ейден був спантеличений, але так і не підійшов шукати сам. Навіть персонал розгубився: хтось знизав плечима, хтось відвернувся. Всі забули про неї. Вона була тут фізично — і водночас ніде.

Еліс повільно йшла вздовж берега, спостерігаючи за першим світлом ранку, що починало з’являтися за горизонтом. Морська тиша стала ще глибшою, ніби світ тримав її в особливому просторі, де ніхто не може зашкодити. Тут вона нарешті відчувала, що належить собі.

Поступово сонце піднімалося, розганяючи туман. Птахи почали кружляти над водою, а вілла вже прокидалася: кухарі та прибиральники з’явилися на подвір’ї, музиканти складали інструменти, гості повільно виходили на терасу. Вони почали помічати, що щось не так — нареченої не було. Лише тепер, коли день розпочався, хтось пошепки сказав:

— А нареченої немає.

І на цей раз це прозвучало серйозно.

Але Еліс вже не планувала повертатися. Її сліди зникли майже миттєво під хвилями. Вона йшла вперед, у простір, який належав тільки їй: море, вітер, пісок і свобода, яку можна було відчути лише після того, як все старе залишено позаду.

Вона відчувала, що цей день — не кінець, а початок. І більше нічого не мало значення, окрім того, щоб йти.