Глава 2. День, якого не мало бути

Ранок почався не з пташиного співу і не з сонячних променів — а з тиші. Глухої, важкої, такої, що здавалось, нею можна було задушитись. Еліс прокинулася ще до світанку. Її кімната потопала у блідо-блакитному світлі — день тільки прокидався, і з моря тягнуло холодом. На столику стояв келих води, у вазі в’яли троянди — ті самі, які вчора принесли декоратори, «щоб створити атмосферу радості».

Вона сіла на ліжку, притиснувши до грудей ковдру. Тиша видавалася ненормальною. Ніхто не постукав, не покликав до сніданку, не спитав, як вона спала. Мати мала приїхати ще вчора — не приїхала. Подруга, яка обіцяла допомогти з зачіскою, не написала. Наречений — теж мовчав.

Телефон лежав на тумбі, чорний екран відбивав її обличчя — розгублене, ще не прокинуте, чуже. Вона кілька разів відкривала список контактів, дивилась на ім’я Ден — і не натискала. Бо що вона мала сказати?
«Ти де?»
«Ти пам’ятаєш, що сьогодні наше весілля?»
Ці слова здавалися смішними навіть подумки.

Вона підвелась, підійшла до вікна. За склом море було тихе, мов у змові. На пляжі метушились робітники, встановлюючи арку, розвішуючи ліхтарики. Здалеку все виглядало як картинка з журналу — ідеально, гармонійно. Але в тому світі не було місця для неї.

Вона вдягнула халат і вийшла на терасу. Повітря пахло сіллю й мокрим піском. Десь унизу сміялись жінки — здається, з персоналу, що готував святкові столи. Вони щось жартували про наречену, яку ніхто ще не бачив.
Еліс слухала і не впізнавала себе в їхніх словах.

До обіду все тривало, як у дивному сні. Їй принесли сніданок — мовчки, без жодного погляду. Вона спробувала щось сказати служниці, але та лише кивнула і швидко вийшла. Залишилась знову сама.

Години тяглися, як липка смола.
Вона сіла перед дзеркалом, розчесала волосся, зібрала його у низький вузол. Так, ніби це мало хоч якось зупинити порожнечу. Потім знову підійшла до вікна — на пляжі вже ставили стільці, перевіряли звук. Музиканти грали кілька нот, але все одно — ніхто не прийшов до неї.

Ні подруга, ні наречений, ні координатор.
Вона існувала, але ніби поза списком подій.

Коли годинник показав полудень, двері відчинились. В кімнату зазирнула стилістка з втомленим обличчям. Вона не сказала «добрий день», і не посміхнулась. Просто витягла з валізи косметику, розклала все на столику й почала працювати.
Жодного слова. Лише короткі фрази:
— Закрий очі.
— Поверни голову.
— Не рухайся.

Еліс слухалась, мов лялька. У дзеркалі відображалось обличчя, яке ставало дедалі чужішим. І що довше вона дивилась — то менше впізнавала себе.

Весільна сукня чекала на манекені — біла, легка, з мереживом. Вона нагадувала їй про сніг, про щось холодне, що не має запаху. Коли стилістка нарешті пішла, Еліс лишилась із собою — без привітання, без побажання щастя.

Вона вдягла сукню повільно, ніби кожен рух був частиною ритуалу. Застібала ґудзики однин за одним, слухаючи, як клацає тиша. Потім глянула на себе у дзеркало. Так, вона була гарною. Надто гарною для того, щоб бути справжньою.

Наречений мав прийти за нею о п’ятій.
П’ята минула.
Потім шоста.
Потім їй просто сказали через двері:
— Вам пора виходити, міс Еліс.

Вона вийшла — і зустріла порожній коридор. Ніхто не тримав її за руку, не проводжав. Внизу вже грала музика, і всі чекали «моменту нареченої».

Її вивели до арки — не Ден, не мати, навіть не подруга. Просто хтось із персоналу, мовчки, без емоцій. Гості обернулися, зааплодували, а вона йшла, як крізь воду.
Наречений стояв біля вівтаря, але не поруч — на крок віддалено, як тінь, що не доторкається. Він не подивився їй у вічі. Не взяв за руку. Не сказав жодного слова.

Церемонія тривала, а вона не чула жодного звуку. Лише гул у вухах. Навіть подруга — її єдина близька людина — стояла осторонь, відвертаючись, коли погляд Еліс шукав її.

Коли прозвучали оплески, і хтось крикнув «гірко!», вона просто посміхнулась — бо так треба. Але всередині було лише холодне «нічого».

Вечір опускався. Ліхтарики світилися золотом. Музика змішувалася з шумом хвиль. Люди сміялися, фотографувалися, танцювали.
А до Еліс ніхто так і не підійшов.

Вона сиділа за святковим столом, поруч із порожнім стільцем, і дивилась, як інші святкують її день. Наречений давно кудись зник. Подруга танцювала з кимось іншим. Її келих стояв повний, бо ніхто не згадав налити.

Свято тривало без неї.
Вона була тут — і водночас ніде.

Коли настала ніч, вона просто підвелась і пішла. Ніхто не спитав «куди». Ніхто не помітив, що біла фігура вийшла з-поміж гірлянд і розчинилася у темряві.

Лише під ранок, коли ліхтарі вже гасли, одна зі служниць нахилилась до координатора й пошепки мовила:
— Нареченої ніде немає.
Той знизав плечима.
— Втомилась, мабуть.

А море тихо стирало з піску її сліди.