Глава 1. День перед весіллям.

Ранок над Сольвейном почався тихо. Повітря стояло нерухомо, море ледь дихало, а сонце підіймалось над обрієм повільно, ніби не хотіло починати новий день. Усе навколо нагадувало застиглу картину: вілла, обрамлена квітами жасмину, білий тент на терасі, під яким стояли столи для завтрашнього свята, і легкий запах кави, що розливався крізь відчинені двері.

Еліс прокинулась рано — ще до того, як хтось із гостей спустився на сніданок. Її кімната тонула в м’якому світлі, а сукня висіла біля вікна, немов тінь її самої. Вона довго лежала, слухаючи, як хвилі торкаються каміння, і намагалася переконати себе, що хвилювання — це нормально. Що кожна наречена, мабуть, відчуває те саме: страх, сумніви, очікування.

Та щось не складалося. Усередині — порожнеча. Не тиша перед щастям, а дивна байдужість, що ледь відчутно тиснула зсередини.

— Еліс, ти вже прокинулась? — заглянув у двері жіночий силует. Це була Лорен, її подруга й одна з дружок.

— Так, — відповіла вона тихо, натягнувши посмішку.

— Ми щойно з координаторкою обговорили оформлення тераси. Ейден сказав, що хоче більше білого, менше зелені. Каже, що так елегантніше.

Ім’я Ейдена прозвучало, як відлуння. Вона кивнула, хоча навіть не пам’ятала, коли востаннє бачила його довше, ніж на кілька хвилин. Останні дні він зник у клопотах, дзвінках, зустрічах. “Все для весілля”, — казав він. Але для неї він не знаходив і хвилини.

Коли Лорен пішла, Еліс підійшла до дзеркала. Світло з вікна падало прямо на її обличчя — змучене, хоч мала б сяяти. Вона торкнулася щоки, перевіряючи, чи це справді вона, чи лише відображення, створене для цієї ролі.

На столі лежала записка від Ейдена. Лаконічна, як завжди:

“Поїхав зустріти постачальників. Повернуся ввечері. Кохаю.”

Слова виглядали правильними, але холодними. Вона перечитала кілька разів — ніби шукала підтекст, натяк, живе тепло. Та сторінка залишалася порожньою, навіть якщо на ній були літери.

Вона вийшла надвір. Сонце вже піднялось, і сад довкола вілли був наповнений звуками — хтось розвішував ліхтарики, хтось перевіряв звук апаратури. Люди метушились, сміялися, кликали одне одного. І серед цього життя вона почувалася зайвою.

Еліс спустилася до моря. Вода торкнулась її щиколоток — прохолодна, лагідна. Вона вдихнула солоне повітря й заплющила очі. Хотілося, щоб час зупинився. Щоб завтра не настало.

— Гарний день, правда? — почула позаду голос. Це був один із друзів Ейдена, Том. Він усміхався, тримаючи в руках келих із шампанським, хоч ще не було й одинадцятої.

— Так, — кивнула вона.

— Завтра все буде ідеально. Ви з ним — просто мрія, — сказав він легко, навіть не дивлячись їй у вічі, й пішов далі, залишивши після себе запах алкоголю і порожні слова.

“Мрія,” — подумала вона. “Чия саме?”

День тягнувся повільно. Всі довкола здавалися щасливими — надто гучно, надто натягнуто. Еліс сиділа на балконі, спостерігаючи, як гості фотографуються біля моря. Вона помічала кожну деталь: як хтось жартує з Ейденом, як він сміється, як дивиться на когось так, як колись дивився на неї. Колись — до цього весілля, до цих декорацій, що тепер здавались декорацією її власної відчуженості.

Після обіду вона знайшла себе у весільній залі. Всі столи вже стояли, білі скатертини ідеально складені. Вона торкнулась одного з келихів — холодне скло віддало тремтінням.

— Все має бути бездоганно, — сказала координаторка, проходячи повз.

— Звісно, — відповіла Еліс.

Але десь у глибині знала: бездоганність — це лише форма. Усередині все вже тріщало.

Коли сонце почало хилитися до обрію, вона знову вийшла до моря. Хвилі світилися рожевим у відблисках неба. Їй хотілося сказати щось важливе, вилити з себе цілу бурю, але слова не складалися.

Вона уявила завтрашній день — фату, усмішки, музику. І зрозуміла, що боїться не весілля, а того, що після нього нічого не зміниться. Що вона так і залишиться стояти серед людей, яких нібито знає, але насправді не відчуває.

Вітер приніс запах моря й солі. Еліс вдихнула на повні груди й тихо прошепотіла:

— Якщо завтра я не зможу посміхнутись, може, це буде знак.

Сонце торкнулося води. Вілла позаду спалахнула золотом. І в цю мить їй здалося, що все навколо — лише декорація, створена для чужої історії, у якій вона випадково опинилася головною героїнею.

Вона повернулась до будинку, ще раз глянувши на море.

Завтра буде її день.

Але щось у ній підказувало: це також буде кінець чогось більшого, ніж просто весілля.