Пролог.

Вечір опускався на Сольвейн, і море дихало повільно, наче втомилось від цілого дня. Уздовж берега мерехтіли ліхтарики — золоті, срібні, тремтливі. Еліс стояла поміж людей, загорнута у легку сукню кольору піни, й дивилася, як хвилі облизують край пісочного узбережжя.

Усі сміялися, вигукували тости, танцювали під музику, що змішувалася з шелестом вітру.

Це було її весілля. Її день. Принаймні так мало бути.

Десь за спиною ведучий радісно вигукував імена, хтось плескав у долоні, хтось кидав пелюстки в повітря. А вона просто стояла — і кожен звук розчинявся десь поряд, не торкаючись її. Вона бачила, як люди проходять повз, як блищать келихи, як фотограф сміється, намагаючись упіймати «щирі емоції». Та ніхто не помічав, що наречена стоїть осторонь і дивиться не на гостей — а на море.

Вона шукала його погляд — того, хто мав би бути поруч. Біля арки, прикрашеної білими трояндами, стояв порожній стілець. Наречений кудись зник. Чи, може, його ніколи й не було?

— Еліс, посміхнись, — промайнуло десь поруч, але голос не мав обличчя. Вона повернула голову — і нікого не побачила. Лише натовп, що танцює у світлі гірлянд.

Вітер торкався волосся, ковзав по щоках, мов чужі руки. Вона відчувала, що присутня лише тілом — ніби дух, який заблукав серед живих.

Еліс зробила крок уперед — і почула, як пісок хрустить під ногами. Сукня потяглася за нею — довга, мов тінь. Вона дивилася на себе у вітринне відображення сцени: біла фігура, що стоїть посеред кольорових відблисків, немов чужорідна пляма серед свята.

«Це ж має бути радість», — подумала вона.

«Радість, якої чекають усе життя».

Вона намагалася згадати, коли востаннє щиро сміялася. Не тому, що треба, не тому, що так личить. Просто — сміялася. Але пам’ять мовчала.

За кілька метрів хтось кинув букет — і він упав майже біля її ніг. Квіти розсипалися по піску, і вона дивилася на них довше, ніж мала б. Підібрати — не підібрати? Врешті просто відступила вбік, і букет прибрало море.

Музика гучнішала з кожною хвилею сміху. Голоси перепліталися, як піна на воді. Всі наче були щасливі — але то було чуже щастя: блискуче, красиве, проте не її.

Вона хотіла крикнути — просто, щоб хтось почув. Але з горла вирвався лише подих. І навіть він загубився між акордами пісні.

Тоді вона зрозуміла: залишитися — означає остаточно зникнути.

Еліс розвернулася й рушила вздовж берега. Вітер підхопив фату, закрутив її у повітрі, мов білий дим. Ніхто не озирнувся. Ніхто не запитав, куди вона йде. Усі святкували — без неї, і, здається, навіть не помітили втрати.

Вона йшла босоніж, обережно ступаючи по піску, де залишалися крихітні сліди. Море блищало темним сріблом, шепочучи таємниці, які вже ніхто не вмів слухати.

На обрії горіли вогні міста. Вони здавалися такими далекими, що навіть не реальними. Їй хотілося дістатися туди, де не буде фальшивих усмішок, де можна буде просто мовчати.

Сукня чіплялася за каміння, вологий край тягнувся по землі, але вона не зупинялася. Її очі звикали до темряви, а серце — до тиші.

Вона не знала, що буде далі. Не планувала, не думала. Просто йшла.

Можливо, так починається свобода — не з рішень, а з втечі.

Еліс озирнулася востаннє. Здалеку весілля нагадувало казку — вогні, музика, сміх. Хтось би подумав: ось воно, щастя. Але вона знала — за тією красою лише порожнеча.

Хвиля торкнулася її ніг, холодна, як прозріння.

Еліс закрила очі, вдихнула солоне повітря й зробила ще один крок уперед — у ніч, у невідомість, у себе.

Свято залишилося за спиною.

Попереду було лише море — і дорога, якої ще ніхто не проходив.