Епілог

Минуло багато років.

Пекло пам’ятало війни, крики й темряву.
Але тепер воно пам’ятало й інше.

Сміх.

На терасі палацу, над безоднею, стояла Селена. Її волосся торкалося плечей, у погляді була спокійна сила богині, яка більше не сумнівалася у своєму виборі.

Поруч із нею — Еліон.

Він уже не був дитиною. Високий для свого віку, з темним волоссям і очима, в яких жила глибина тіней і м’яке світло. У ньому поєднувалося те, чого світ боявся і чого потребував.

— Тато казав, що межі — це не стіни, — задумливо мовив він. — Це місця вибору.

Селена усміхнулася.

— Він має рацію.

За їхніми спинами пролунали кроки. Повільні. Впевнені.

Аїд.

Король пекла залишився королем, але його постава змінилася. У його погляді було менше холоду — і більше глибини. Він більше не сидів на троні сам. Поруч завжди було місце.

— Ти знову вчишся слухати світ, — сказав він синові.

Еліон повернувся до нього, з повагою схилив голову — не з обов’язку, а з любові.

— Я намагаюся.

Аїд поклав руку йому на плече.

— Це і є головне.

Про них говорили легенди.

Що Король Пекла навчився милосердю.
Що Королева принесла вибір у безодню.
Що їхній син зупинив війну між світами ще до того, як вона почалася — просто ставши між ними.

Але вдома вони були просто сім’єю.

Вони вечеряли разом.
Сперечалися.
Сміялися.

Іноді Селена ловила погляд Аїда — той самий, небезпечний і закоханий, як у перший день.

— Ти шкодуєш? — якось спитав він, коли вони стояли на тому ж балконі, де все почалося.

Вона взяла його за руку.

— Ніколи. А ти?

Аїд подивився на світ унизу — і на світ поруч.

— Я знайшов більше, ніж трон, — відповів він. — Я знайшов дім.

Еліон підійшов до них, став між батьками й узяв їх обох за руки.

І в цю мить стало зрозуміло:

Легенди народжуються не з битв.
А з любові, що вистояла.

Між пеклом
і серцем.

---