Розділ 51

Час у пеклі не плинув так, як у смертних світах.
Але Селена відчула зміни раніше, ніж змогла дати їм ім’я.

Її сни стали іншими.
Теплішими.

Вона бачила полум’я — не дике, не руйнівне, а м’яке, як світло свічки. Воно жило в темряві й не палило, а гріло. І щоразу, прокидаючись, вона інстинктивно клала долоню на живіт.

Одного ранку вона зупинилася посеред покоїв, коли хвиля незнайомої сили пройшла крізь неї. Не болю — присутності.

Селена завмерла.

— Ні… — прошепотіла вона.
А потім усміхнулася.

Вона знала.

Пекло відгукнулося.

Полум’я в каміні спалахнуло золотим відтінком — рідкісним, майже легендарним. Повітря стало густішим, наповненим тихим гулом, ніби самі глибини вітали нове життя.

Коли Аїд увійшов, він одразу відчув це.

— Щось сталося, — сказав він не питаючи.

Селена повернулася до нього. В її очах було світло, якого він ніколи раніше не бачив — навіть у богів.

Вона взяла його руку і поклала собі на живіт.

— Ми не самі, — тихо сказала вона. — Уже ні.

Аїд застиг.

Король пекла, що не боявся війн, богів і вічності…
злякався подиху.

— Селено… — його голос був хрипким. — Ти впевнена?

У відповідь полум’я навколо них знову спалахнуло — м’яко, рівно, живо.

Він опустився перед нею навколішки, притиснув лоб до її живота, так, ніби слухав не світ — а долю.

— Моє серце… — прошепотів він. — Тепер воно б’ється тут теж.

Селена заплакала — тихо, щасливо. Вона провела пальцями по його волоссю.

— Це наша дитина, Аїде.
Між пеклом… і серцем.

Він підвівся, обійняв її обережно, так, ніби весь світ став крихким.

— Я захищу вас обох, — пообіцяв він. — Від богів. Від світів. Від самої долі.

Пекло прийняло цю клятву.

Бо в той день у його глибинах народилося не прокляття.
А надія.
---

Олімп дізнався не від чуток.

Небо над священною горою потемніло на мить — не загрозливо, а глибоко, ніби саме буття зробило вдих. У храмі пророцтв оракул упав на коліна ще до того, як хтось встиг поставити запитання.

Його очі світилися.

— Вона носить не прокляття, — прошепотів він. — Вона носить рівновагу.

Боги зібралися. Не на суд — на слухання долі.

— Дитя пекла і любові? — холодно мовив один із них. — Чи не занадто сміливо?

Оракул підвів голову.

— Я бачив майбутнє, — сказав він твердо. — Син Аїда і Селени не зруйнує світи.
Він утримає їх.

У повітрі з’явилися образи:
вогонь, що не палить,
тінь, що захищає,
рука, простягнута між небом і безоднею.

— Він буде богом, — продовжив оракул. — Не страху.
А межі.
Між світами. Між життям і смертю. Між темрявою і вибором.

У залі запала тиша.

Тоді вперед вийшла Афродіта.

Її усмішка була спокійною, впевненою — такою, якою буває лише істина.

— Дитя, народжене в любові, — сказала вона, — не може бути інакшим.

Вона обвела богів поглядом.

— Не має значення, де воно з’явиться — на Олімпі чи в пеклі.
Якщо його початок — кохання, його шлях буде світлом.

Афродіта повернулася до горизонту, де далеко внизу тлів вогонь пекла.

— Ви боялися, що король пекла не здатен любити, — додала вона тихо. — А тепер боїтеся того, що з цього народиться.

Вона усміхнулася.

— Я ж — ні.

Грім не пролунав.
Небо не розверзлося.

Боги кивнули.

Не всі з радістю.
Але всі — з прийняттям.

Бо долю вже було сказано.

---

У пеклі Селена стояла на балконі, коли відчула легкий теплий подих — не вітру, а благословення. Аїд обійняв її ззаду, його рука захисно лягла на її живіт.

— Вони прийняли, — сказав він.

Селена усміхнулася.

— Наш син змінить більше, ніж ми.

Аїд нахилився, торкнувся губами її скроні.

— Нехай.
Головне, що він народиться в любові.

Пекло відповіло тишею.
Спокійною.
Домашньою.

Бо іноді навіть вічність починається…
з серця.
---

Балкон поволі охолов.
Аїд підхопив Селену на руки так легко, ніби вона була частиною його самого. Вона притулилася до нього, обвила руками шию — і світ знову звузився до їхніх подихів.

Спальня зустріла їх м’яким світлом. Полум’я в каміні тремтіло спокійно, не палало — берегло. Аїд опустив Селену на постіль обережно, з тією особливою ніжністю, яку дарують лише найдорожчому.

Їхні поцілунки були повільними.
Дотики — теплими.
Ніби кожен рух був обіцянкою: я тут, я з тобою, я бережу.

Час розчинився, залишивши лише відчуття близькості й спільного дихання. Пекло за стінами мовчало, дозволяючи їм цю тишу.

Коли хвиля тепла стихла, Аїд схилився й поцілував Селену в живіт — ніжно, майже урочисто. Потім ліг поруч і пригорнув її до себе, вкриваючи обіймами, мов крилами.

— Наш син… — тихо мовив він.

Селена усміхнулася, поклавши голову йому на плече.

— Я думаю про імена, — зізналася вона. — Хочу, щоб воно було сильним… але світлим.

Аїд задумався на мить.

— Еліон, — промовив він. — Той, хто несе рівновагу між світами.

Вона повторила ім’я пошепки, ніби приміряючи його до майбутнього.

— Еліон… Мені подобається.
— Мені теж, — відповів Аїд і поцілував її в скроню. — Він буде нашим світанком.

Вони лежали поруч, слухаючи тишу, яка більше не лякала.
Бо тепер у ній було життя.

---

Пекло ніколи не було таким тихим.

Полум’я в залах тремтіло м’яко, ніби боялося порушити мить. Камінь під ногами дихав теплом, а тіні не рухалися — вони чекали.

Селена стискала руку Аїда.

Він був поруч увесь час. Не як король. Не як бог.
Як чоловік, який не відпускає.

— Я тут, — шепотів він їй знову і знову. — Подивися на мене. Дихай зі мною.

І коли настав момент, світ ніби зупинився.

Повітря наповнилося тихим плачем — не криком болю, а голосом життя, що вперше торкнулося реальності.

У цю ж мить полум’я в пеклі змінило колір — з червоного на тепле золоте.