Розділ 50

Пекло більше не було тим, чим було колись.

Вогонь палав рівно.
Тіні не шепотіли зі злістю.
Навіть безодні слухали.

На троні сиділи двоє.

Аїд — король, що колись правив самотою.
Селена — королева, яка принесла вибір туди, де панувала лише необхідність.

Вони не потребували слів, щоб розуміти одне одного. Їхні руки з’єднувалися так природно, ніби світ був створений саме для цього жесту.

— Ти змінила пекло, — тихо сказав Аїд, дивлячись на неї.

Селена усміхнулася, але в її очах була сила, а не ніжність.

— Ні, — відповіла вона. — Я просто нагадала йому, що навіть тут є серце.

Вони дивилися, як легіони відходять не за наказом, а зі спокоєм. Як душі знаходять рівновагу. Як страх поступається закону, а закон — справедливості.

Олімп мовчав.

Боги зрозуміли: пророцтво не зламали.
Його переписали.

Селена більше не була смертною.
Аїд більше не був лише королем тіней.

Вони стали тим, чого боялися світи — коханням, яке не підкорити.

Уночі, коли палац затихав, вони виходили на балкон над безоднею. Там, де колись була лише темрява, тепер світило м’яке червоне сяйво.

— Якби тобі довелося обирати знову, — спитав Аїд, — ти пішла б за мною?

Селена повернулася до нього, поклала долоню йому на груди — туди, де билося серце, яке колись вважали холодним.

— Я б пішла з тобою навіть у забуття, — сказала вона. — Бо ти — мій дім.

Він притис її до себе, схилив чоло до її волосся.

— А ти, — прошепотів він, — моє спасіння.

Пекло більше не було покаранням.
Воно стало балансом.

І десь між вогнем і тінню, між страхом і надією, між пеклом і серцем —
народилася вічність.

Не як кінець.

А як початок.

---