Розділ 49

Пекло ніколи не мовчало.
Але цього дня воно затамувало подих.

Чорні брами Тронної зали відчинилися повільно, з глухим гуркотом, ніби самі глибини визнавали мить. Вогонь уздовж стін не палав — він схилявся. Легіони стояли в абсолютній тиші, демони, тіні, стародавні духи — усі чекали.

Селена ступила вперед.

На ній була сукня з темного шовку й золота, наче зітканого з нічного неба. Вона не була важкою — але несла в собі вагу світів. Її хода була рівною, спина — прямою, погляд — ясним.

Вона більше не була смертною, яка боялася пекла.
І ще не була богинею, що забула серце.

Вона була вибором.

Аїд стояв біля трону.
Без плаща. Без корони.

Коли Селена наблизилася, він опустився на одне коліно.

Пекло завмерло.

— Я, Аїд, король тіней і вогню, — його голос був глибоким, справжнім, — визнаю тебе не як дар богів…
А як мою рівну.

Він простягнув руку.

— Не як трофей.
Не як пророцтво.
А як жінку, яку я обрав серцем.

Селена вдихнула.
І вклала свою долоню в його.

Коли він підвівся, вогонь спалахнув уздовж зали — не дикий, а величний.

Стародавній жрець пекла вийшов уперед, тримаючи корону — темний метал, інкрустований рубінами, що світилися, немов живі.

— Селено, — пролунав голос, — чи приймаєш ти тінь і полум’я не як кайдани…
А як силу, що ти розділиш?

Вона підняла голову.

— Я приймаю, — твердо сказала вона. — Але не щоб панувати зі страху.
А щоб правити з вибору.

Аїд усміхнувся — вперше так відкрито.

Він сам узяв корону.
І власноруч поклав її їй на голову.

— Віднині, — проголосив він, — Королева Пекла.

Легіони впали на коліно.

Зала вибухнула гулом — не криком, а визнанням.

Селена повернулася до нього. Їхні чола торкнулися.

— Ми змінили пророцтво, — прошепотіла вона.
— Ні, — відповів Аїд. — Ми створили нове.

Її рука стиснула його пальці.
І вперше за всю історію пекла трон перестав бути символом самотності.

Він став місцем поруч.

---

Коли корона зайняла своє місце на голові Селени, пекло не вибухнуло —
воно визнало.

Тронна зала повільно змінювалася. Камінь світлішав, вогонь у чашах ставав м’якшим, ніби навіть полум’я хотіло бути свідком не війни — а єднання.

— Коронація завершена, — проголосив жрець. — Але сьогодні народжується не лише королева.

Він підняв жезл.

— Сьогодні пекло стає домом для союзу.

Аїд простягнув Селені руку.
Вона прийняла її без вагань.

Вони стали в центрі зали — не перед троном, а поруч, обличчям один до одного.

— Я не беру тебе у власність, — промовив Аїд гучно, щоб почули всі світи. — Я беру тебе у вибір.
У силу.
У вічність.

Він зняв з себе корону і поклав її між ними — символ того, що відтепер влада не над…
а разом.

Селена підняла підборіддя.

— Я не схиляюся перед троном, — відповіла вона. — Я стаю поряд із тим, кого кохаю.
Не з примусу.
А з серця.

Вогонь здійнявся вгору, закрутившись спіраллю — і в ту ж мить повітря змінилося.

Золоте світло пролилося у залу.

Демони зашепотіли.
Жерці відступили.

З’явилася Афродіта.

Вона була не в білому — у відтінках трояндової ночі, з легкою усмішкою, що приховувала тисячоліття історій. Її погляд був теплим — і водночас мудрим.

— Король Пекла, — мовила вона, — і жінка, яка змусила його серце битися.

Вона підійшла ближче.

— Я прийшла не як суддя, — сказала богиня кохання. — А як та, хто знає:
справжнє кохання не боїться ні пекла, ні небес.

Аїд нахилив голову — з повагою, але без покори.

— Чому ти благословляєш нас? — спитав він.

Афродіта усміхнулася.

— Бо там, де навіть пекло навчилося кохати, — світам є надія.

Вона торкнулася чола Селени — і ніжне світло спалахнуло.

— Я благословляю цей союз, — промовила вона. — Не як угоду.
А як пристрасть, що не згасає.
Як вибір, що щодня повторюється.
Як любов, що сильніша за прокляття.

Потім її пальці торкнулися руки Аїда.

— І тебе, королю, — тихо додала вона. — За те, що не злякався бути вразливим.

Світло розчинилося. Афродіта зникла так само тихо, як і з’явилася.

Жрець підняв голос:

— Чи визнаєш ти, Аїде, Селену своєю дружиною, королевою і рівною?

— Визнаю, — без вагань.

— Чи визнаєш ти, Селено, Аїда своїм чоловіком, королем і серцем?

Вона усміхнулася — щиро, сміливо.

— Визнаю.

Їхні руки з’єдналися.

Пекло вибухнуло — не вогнем, а визнанням.

Відтепер вони були не легендою.
Не пророцтвом.

Вони були подружжям.
І пекло більше ніколи не буде самотнім.

---

Пекло святкувало.

Але для них світ звузився до коридорів темного палацу, освітлених м’яким полум’ям. Кроки відлунювали повільно, ніби самі стіни не хотіли поспіху.

Двері покоїв зачинилися за ними без звуку.

Тиша була густою.
Живою.

Аїд обернувся до Селени не як король — як чоловік. Його погляд ковзнув по ній так, ніби він бачив її вперше… і водночас знав вічність.

— Моя дружино, — промовив він тихо, і від цього слова в неї перехопило подих.

Він підійшов ближче. Його пальці торкнулися її щоки — повільно, ніжно, ніби запам’ятовували. Вона нахилилася до нього, і їхні губи зустрілися — не з поспіхом, а з глибиною, що обіцяла більше, ніж слова.

Він знімав з неї прикраси одну за одною, наче знімав шари світу, що більше їм не належали. Вона відповідала так само — торкаючись, відчуваючи, дозволяючи.

Полум’я в каміні стало нижчим, м’якшим.

Аїд підхопив її на руки — легко, ніби вона була створена саме для цього руху. Камінь під ногами зник, коли він опустив її на ліжко, застелене темним шовком.

— Тут немає короля і королеви, — прошепотів він, торкаючись її чола. — Є тільки ми.

Селена усміхнулася, притягнула його ближче.

— Саме цього я й хочу.

Їхні поцілунки стали глибшими, дотики — сміливішими. Час розчинився. Пекло за дверима стихло, залишивши їм лише тепло, подихи й серця, що билися в одному ритмі.