Розділ 47

Пекло прокинулося інакше.

Не з гуркотом ланцюгів.
Не з криками загублених душ.
А з тихим, глибоким пульсом, схожим на серцебиття.

Аїд стояв на балконі чорного палацу, дивлячись, як ріки лави течуть рівніше, спокійніше. Світ реагував на нього — але вже не зі страху.

З довіри.

Він відчував це всім єством: влада більше не була тягарем. Вона стала відповідальністю, яку він хотів нести.

Позаду пролунали кроки.

Селена підійшла тихо, загорнута в темну накидку, з розпущеним волоссям. В її очах ще жевріло світло — не божественне, не смертне. Її власне.

— Ти знову не спиш, — сказала вона м’яко.

— Я вчуся, — відповів Аїд, не обертаючись. — Бути тим, ким раніше ніколи не був.

Вона підійшла ближче, торкнулася його спини долонею.

— Королем ти був завжди.

Він накрив її руку своєю.

— Я не про це.

Він повернувся до неї. Його погляд був відкритий, оголений — такий, якого не бачили ні боги, ні демони.

— Я стаю не лише королем, — тихо сказав він. — Я стаю тим, хто може втратити… і все одно обрати любов.

Селена підняла руку, торкнулася його обличчя.

— У цьому і є справжня сила, Аїде.

Він схилив чоло до її лоба.

— Я боявся цього більше, ніж будь-якої війни.
— А тепер?
— А тепер я знаю, заради чого існую.

---

Того дня Аїд зійшов у Нижні Зали — не як суддя, а як слухач.

Він зупинявся, чув, дивився. Там, де раніше була лише кара, з’явився вибір. Там, де була вічність болю — з’явилася тиша.

Легіони схилилися не тому, що він наказав.

А тому, що впізнали зміну.

— Король став іншим, — шепотіли тіні.
— Король навчився берегти, — відповідали їм.

---

Увечері він повернувся до Селени.

Вона чекала його в тронній залі — не на троні, а біля нього. Поруч. Рівно там, де було її місце.

— Пекло прийняло тебе, — сказав він.

— А ти? — запитала вона тихо.

Аїд узяв її руки у свої.

— Я прийняв себе.

Він нахилився й поцілував її — не як король королеву, а як чоловік жінку, яка стала його домом.

І в цю мить стало ясно:

Король Пекла став більшим, ніж правителем.
Він став тим, кого обрали.

---