Розділ 46

Пекло не кричало.

Воно мовчало — так, як мовчать лише перед катастрофою.

Селена стояла на краю Безодні, там, де сходилися всі шляхи світів. Тут не було тронів і корон. Лише пульс самої реальності — крихкий, розірваний після зламаного пророцтва.

— Воно не відступило, — сказала вона тихо. — Воно просто… чекає.

Аїд підійшов ближче, але не торкнувся її. Його інстинкти кричали, та він знав: зараз вона має сказати це сама.

— Що ти бачиш? — спитав він.

Селена заплющила очі.

— Світ, який не витримає нас обох у повній силі, — відповіла вона. — Баланс тримається на нитці. І ціна… вже обрана.

Він зрозумів одразу.

— Ні.

Одне слово — але в ньому була лють короля, що зламав війни.

— Ти не станеш жертвою, — сказав він. — Я знайду інший шлях. Я завжди знаходжу.

Селена повернулася до нього.

Її погляд був спокійний. Занадто спокійний.

— Цей шлях — мій, Аїде.

Вона підійшла ближче, взяла його обличчя в долоні.

— Я не помираю, — прошепотіла вона. — Я віддаю.

— Що? — його голос зрадницьки зірвався.

— Частину себе.

---

Вона пояснила без слів.

Як богиня-перехрестя, вона тримала в собі надто багато: світло і тінь, життя і смерть, вибір і долю. Світ не міг довго витримувати таку концентрацію.

— Якщо я відпущу частину божественної сили в Безодню, — сказала вона, — світ стабілізується.
Але я більше не буду… такою, як зараз.

Аїд стиснув кулаки.

— Ти станеш слабшою?

— Я стану… смертнішою, — зізналася вона. — Не одразу. Але колись — так.

Тиша впала між ними, важка, як вирок.

— Я проживу з тобою вічність, — сказав він хрипло. — Навіть якщо світ згорить.

Селена усміхнулася крізь сльози.

— А я хочу, щоб світ жив. Разом із нами. Хоч трохи довше.

---

Вона поцілувала його — глибоко, повільно, з тією ніжністю, що болить сильніше за пристрасть.

— Не йди, — прошепотів він у її губи.

— Я нікуди не йду, — відповіла вона. — Я просто змінююся.

Вона відступила до краю Безодні.

Світло з її тіла почало відділятися — не яскравим спалахом, а м’якими нитями, що спадали вниз, у темряву. Безодня приймала їх, як давній борг.

Пекло здригнулося.

Аїд зробив крок — і зупинився.

Бо вперше у житті він зрозумів:
є битви, які не можна виграти силою.

---

Коли все скінчилося, Селена впала йому в руки.

Вона була жива.

Тепла.

Але інша.

— Я тут, — прошепотіла вона. — І я обрала тебе… навіть у цьому.

Аїд притис її до себе так, ніби хотів вплести в саме своє існування.

— Ти моя королева, — сказав він. — У будь-якій формі. У будь-якому часі.

Пекло зітхнуло.

Баланс відновився.

Та ціна була заплачена.

---

Аїд не сказав жодного слова.

Просто притис Селену до грудей — і світ зник.

Пекло розчинилося, Безодня стихла, і наступної миті вони опинилися в печері, де повітря було теплим і вологим, а під склепінням мерехтіло м’яке світло. Посеред — темне озеро, гладке, як дзеркало, що відбивало їхні силуети.

— Тут… спокійно, — прошепотіла Селена.

— Це місце пам’ятає лише істину, — відповів Аїд. — І не приймає брехні.

Він обережно поставив її на камінь біля води. Його руки тремтіли — не від страху, а від того, як близько вона була. Як жива. Як справжня.

Селена простягнула руку й торкнулася його щоки.

— Я віддала частину себе, — сказала вона тихо. — Але не це.

Їхні лоби торкнулися.

Поцілунок був повільним, глибоким, наповненим тим, що не потребує слів. Вода в озері здригнулася, пішла легкими хвилями, ніби відчувала їхній подих.

Аїд притис її до себе, і тепло між ними стало густішим, майже відчутним. Їхні рухи були неспішними, впевненими — як у тих, хто вже не боїться втратити.

Світ зник вдруге.

Залишилися лише дотики, що палили, і тиша, яка приймала їх без осуду.

Коли хвиля почуттів накрила їх одночасно, Селена схопилася за нього, ховаючи обличчя на його плечі.

— Я кохаю тебе, — видихнула вона, ніби це була молитва.

Аїд заплющив очі.

— Я знав це ще до того, як навчився вимовляти це слово, — відповів він, притискаючи її міцніше. — Але тепер… я живу в ньому.

Вода заспокоїлася.

Озеро прийняло їхню клятву, а печера зберегла її в камені.

І навіть Безодня — мовчки — погодилася.

---