Розділ 44.

Пророцтва не люблять, коли їх зневажають.

Вони мстять — не одразу, а тоді, коли світ уже повірив у нову рівновагу.

У залі Стародавніх Знаків, схованій глибоко під Пеклом, полум’я горіло неприродно рівно. Кам’яні плити, вкриті рунами, почали світитися — самі по собі, без заклику, без дозволу.

Селена зупинилася першою.

— Ти це відчуваєш? — прошепотіла вона.

Аїд кивнув.

Він знав цей поклик. Це був голос часу, який не приймає заперечень.

На центральній плиті проступили слова — старші за богів:

«Коли Король обере любов,
а Смертна — безсмертя,
один трон упаде,
інший — згорить».

Селена відчула, як холод ковзнув спиною.

— Але ж трон стоїть, — сказала вона. — Ми зламали його.

— Ні, — тихо відповів Аїд. — Ми лише змінили його форму.

Руни затремтіли.

Слова почали змінюватися, тріскатися, ніби сама доля не витримувала нового сенсу.

— Пророцтво не передбачило рівності, — мовила Селена. — Воно чекало жертви.

— А не отримало її, — додав Аїд.

---

Земля здригнулася.

Не від гніву — від розгубленості.

Пекло не падало.
Але світ перестав розуміти, як йому бути далі.

— Якщо пророцтво зламане… — Селена підняла погляд, — що тепер станеться?

Аїд повільно усміхнувся — небезпечно, вперше за довгий час.

— Тоді ми вийшли за межі написаного.

Він узяв її за руку.

— І це лякає богів більше, ніж будь-яка війна.

---

У далекій залі Олімпу один із стародавніх Оракулів упав на коліна.

— Вони не знищили пророцтво, — прошепотів він. — Вони зробили його… непотрібним.

Зевс заплющив очі.

— Значить, тепер майбутнє — не наше.

— Ні, — відповіла Афродіта з тихою усмішкою. — Воно — їхнє.

---

Коли Селена й Аїд залишили Залу Знаків, плити розсипалися на порох.

Слова зникли.

Доля більше не диктувала.

Вона чекала.

І в цій тиші вперше з’явилося щось страшніше за будь-яке прокляття:

свобода.

---