Пекло впізнало її одразу.
Не як загрозу.
Не як володарку.
А як серце, яке почало битися в його кам’яних глибинах.
Селена стояла поряд з Аїдом у тронній залі, де полум’я схилялося нижче, ніж будь-коли раніше. Легіони мовчали. Демони не зводили з неї очей. Не зі страху — з інстинктивного розуміння: ця жінка здатна наказувати без слів.
Аїд відчував це гостріше за всіх.
Його сила була безмежною, але поруч із нею вона змінювала форму. Ставала м’якшою. Небезпечнішою. Вразливішою.
— Вони дивляться не на мене, — тихо сказала Селена, не повертаючи голови. — Вони дивляться на тебе… через мене.
Аїд ледь всміхнувся.
— Бо ти — моя слабкість.
Вона повернулася до нього різко.
— Не говори так.
— Це правда, — відповів він. — Раніше мене боялися, бо я був непохитний. Тепер — бо їм є що втратити, якщо втратять тебе.
Її пальці стиснули його руку.
— Слабкість — це коли тебе можуть зламати.
А я не дам цього зробити.
Їхні погляди зчепилися.
Між ними знову промайнула та сама іскра — не бурхлива, як на початку, а глибша. Небезпечніша. Та, що не згорає.
---
Пізніше, в його покоях, де тіні були слухнянішими, ніж слова, Аїд дозволив собі те, чого не дозволяв ніколи.
Він зняв корону.
Поклав її на кам’яний стіл — символ влади, від якого не відмовлявся тисячоліттями.
— Ти змінюєш мене, — сказав він, стоячи перед нею без захисту титулів. — І я не знаю, чи це пробачать мені світи.
Селена підійшла ближче.
Її долоня лягла йому на груди — туди, де серце билося рівно, але інакше, ніж колись.
— Ти не стаєш слабшим, — тихо сказала вона. — Ти стаєш живим.
Він нахилився, торкаючись її чола своїм.
— Якщо хтось дізнається, що Король Пекла здатен кохати…
— …то зрозуміє, — перебила вона, — що з тобою не можна воювати. Бо ти маєш заради кого нищити.
Він поцілував її — не поспіхом, не з люттю, а з обіцянкою. Глибокою. Невідворотною.
І вперше за вічність Аїд подумав:
якщо її в нього забрати —
Пекло впаде.
---
Тієї ночі тіні шепотіли одне одному:
Король має слабкість.
І її ім’я — Селена.
Але вони помилялися.
Бо його слабкість
стала його найбільшою силою.
---