Розділ 38.

Тиша прийшла різко.

Не після бою.
Не після крику.

Після порожнечі.

Селена прокинулася від холоду — не пекельного, не нічного, а того, що народжується лише тоді, коли зникає щось життєво важливе. Камінь під нею був тріснутий, повітря — нерухоме, мов застигле.

Аїда поруч не було.

— Аїд… — прошепотіла вона, різко сідаючи.

Її голос розчинився в просторі, не отримавши відповіді.

Мітка на грудях боліла — не пекла, а тягнула, ніби серце хтось повільно стискав зсередини. Селена інстинктивно притисла до неї долоню.

Він живий…
…і водночас — неймовірно далекий.

---

Пекло виглядало інакше.

Темніше.
Тихіше.
Наче втратило свого володаря.

Демони не дивилися їй у вічі. Тіні ховалися. Полум’я горіло глухо, без волі.

— Де він? — спитала вона першого, хто трапився.

Їй не відповіли.

— ДЕ ВІН?! — її голос здригнув саму землю.

Стара сутність, згорблена й древня, нарешті вийшла з тіні.

— Короля… забрали, — прошепотіла вона. — Небо не чекало вироку. Вони вдарили першими.

Світ перед очима Селени похитнувся.

— Забрали… куди?

Сутність опустила голову.

— Туди, звідки навіть королі не повертаються.

---

Селена відступила на крок.

Ні.
Ні, ні, ні.

— Він не міг піти, — прошепотіла вона. — Він не залишив би мене.

Її мітка пульсувала, боліла, але… не рвалася.

— Він живий, — сказала вона вже твердо. — Якби він помер — я б відчула.

Сутність уважно подивилася на неї.

— Живий, — погодилася вона. — Але ув’язнений. І боги зроблять усе, щоб ти повірила, що він загинув.

Селена заплющила очі.

І вперше відтоді, як зустріла Аїда, злякалася по-справжньому.

Не смерті.
Самотності.

---

Вона опустилася на коліна серед зали тронів, де ще недавно стояв він. Торкнулася каменю — холодного, порожнього.

— Ти обіцяв, — прошепотіла вона. — Ти сказав, що більше не підеш без мене.

Сльоза впала на чорний камінь.

І світ відповів.

Мітка на її грудях спалахнула — не болем, а ясністю. Образи пройшли перед очима: світла в’язниця, ланцюги з небесного сяйва, і він — на колінах, але з піднятою головою.

Він чекає.

— Тримайся, — прошепотіла вона, вже не плачучи. — Я йду.

---

Селена підвелася іншою.

Не смертною, що втратила коханого.
А жінкою, яка усвідомила:

якщо небеса забрали короля Пекла,
то вона піде за ним — навіть у саме серце богів.

І цього разу
вона не питатиме дозволу.

---

Селена не кричала.

Вона наказала.

Її голос не лунав — він проходив крізь Пекло, як хвиля, що не потребує звуку.

— Вийдіть.

Полум’я здригнулося.

З глибин, яких не торкалася навіть пам’ять, почали сходитися легіони. Демони війни. Стражі брам. Тіні, старші за імена. Вони не дивилися на трон — він був порожній.

Вони дивилися на неї.

Селена стояла серед тронної зали, темне світло її мітки розходилося по каменю, мов живе. Волосся розвіювалося, ніби Пекло дихало разом із нею.

— Короля забрали, — сказала вона рівно. — І я йду по нього.

Жодного сумніву.
Жодного страху.

Один за одним вони ставали на коліно.

— Ми не визнаємо нікого, — прогримів древній страж. — Але ми визнаємо вибір.

— Він — наш король, — додала Селена. — Але я — та, заради якої він пішов проти богів.

Тиша була важкою.

А потім легіони загриміли зброєю.

— Веди нас.

---

Коли небеса розірвалися, Олімп здригнувся.

Не від грому.
Від кроків.

Чорні знамена піднялися там, де ніколи не було тіней. Небо потемніло, мармур тріснув, а боги — вперше — відступили від своїх тронів.

— Це неможливо… — прошепотів хтось. — Легіони Аїда не виходять без нього.

— Вони йдуть за нею, — відповіла Афіна, напружено. — Це гірше.

Селена вийшла вперед.

Одна.
Без зброї.
З Пеклом за спиною.

— Ви забрали не того, хто вам належить, — сказала вона, і її голос рознісся Олімпом. — Я прийшла по свого.

Золоті списи спалахнули.

— Він ув’язнений у Тартарі, — пролунало зверху. — Ти не маєш права вимагати.

Селена підняла погляд.

— Я не прошу.

Мітка на її грудях засяяла так, що навіть боги прикрили очі.

— Ви хотіли кров за кохання? — продовжила вона. — Ви її отримали.
— Тепер я хочу повернення.

— Ти кидаєш виклик небесам, смертна.

Вона усміхнулася — темно, спокійно.

— Ні.
Я завершую його.

---

Десь у глибинах Тартару Аїд підвів голову.

Ланцюги стискали його, світло пекло, але він усміхнувся.

Бо відчув її.

Її гнів.
Її вибір.
Її кроки, що наближалися.

— Не смійте, — прошепотів він богам. — Ви розбудили те, що навіть я боявся втратити.

На Олімпі ж боги зрозуміли:

це вже не визволення короля.

Це облога небес.